Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

- Кожному чоловікові іноді хочеться відчути себе імператором, - реготнув Ілліор, легко стукнувши ректора по плечу. - Правда, Заг?

- Не можу говорити за всіх, але мені ніколи не хотілося, - демон зробив глибокий вдих і поглянув на ліс. Ілліор пирхнув і знову обернувся до мене:

– Знаю, що до першого продажу тут проходили якісь розкопки, дослідницька діяльність, – чоловік показав пальцем кудись углиб лісу. - Здається, тут було капище якоїсь секти або щось таке. Там збереглися валуни, вівтар, а в лісі можна знайти уламки дрібного начиння.

- Давно ви тут живете? - зіщулившись від вітру, що посилювався з кожною хвилиною, я продовжувала оглядати острів.

- Пів року, - сумно зітхнув Ілліор. Я все ніяк не могла підлаштуватися під його зміни настрою. Поглянувши на чоловіка, побачила насуплені брови та задумливий погляд, яким він окреслював особняк: — Ніколи особливо не цікавився історією та мовами. Мені ближчі точні науки, де немає великих припущень, загадок і секретів. Мені необхідно точно розрахувати, де починати копати нову шахту, а не думати про те, чи ступала там уже нога людини і які засоби спілкування вони використовували. Розумієте, Гвенето?

- Так. Саме тому я тут, щоб допомогти вам розібратися в мові. Але ви все ще не сказали, звідки у вас письмена? Ви знайшли їх у будинку чи на капищі?

- Справа трохи складніша, - Ілліор несподівано опустив голову і підтиснув губи, замовкнувши. Здивовано оглянувши його, я перевела запитальний погляд на Загіра, але ректор сунув руки в кишені та спостерігав, як хмари швидко затягують небо.

- Через три місяці після того, як ми переїхали, з нашим сином почали відбуватися дивні речі, - нарешті почав розповідь демон. Зчепивши долоні за спиною, я подивилася у бік особняка. Чоловічий голос лягав на вітер: - Йому почали снитися кошмари. Він скаржився, що чує якісь голоси, а потім перестав говорити. Нині він мало на що звертає увагу, весь час мовчить. Не видає жодного звуку.

Приголомшено обернулася до Ілліора. Він зосереджено дивився в одну точку. Вже хотіла сказати, що такі випадки мають досліджувати лікарі, але чоловік випередив мене.

- Ми зверталися до найкращих цілителів Ізаріди, але всі вони твердять, що Локайн здоровий. Він просто відмовляється говорити. Можливо це протест. Він не хотів переїжджати, і зараз йому важко їздити до друзів через старий міст. Але я виправлю це найближчим часом.

- А ви не думали, що щось може бути з будинком? - акуратно спитала, вдивляючись в обличчя чоловіка. Він моргнув, ніби виринувши зі спогадів, глянув на мене і кивнув у бік будівлі. Ми повільно рушили до особняка.

- Звичайно, думали. Будь-які батьки, зіткнувшись із подібною проблемою, перевірять усе аж до останнього куща в околиці. Я викликав перевірки з усіх міністерств, але жодна з них нічого не зафіксувала. Я дуже люблю свого сина, але… У вас є діти?

Останнє запитання змусило мене здригнутися. Намацавши в кишені скляну кульку, заперечливо похитала головою. Ілліор багатозначно кивнув:

- Ви ще не відчули цей тягар відповідальності за чуже життя. Мій син найдорожче, що я маю у світі, але я вже готовий визнати, що це просто його примха.

- Не говорити три місяці це не примха, - насупившись, хитнула головою. - Це дуже складно. Люди й демони - соціальні істоти, нам потрібне спілкування. Навмисне мовчання особливо настільки тривале у його віці може завдати жахливої ​​шкоди психіці. Скільки хлопчику років?

- Вісім, цього року він має вступити до Голданарі. Так, мені говорили про шкоду. Ми з дружиною намагаємось переконати його розмовляти, але результат той самий.

- Може, варто було б змінити місце проживання? - припущення вирвалося дуже тихо. Ілліор нагородив мене скептичним поглядом:

- Дружина їздила з Локайном до Шедана і до своїх родичів на північ країни, але і там він продовжував мовчати. Іти на поводу у дитини я теж не хочу. Син повинен знати, що не завжди життя складатиметься так, як йому того хочеться. Я відремонтую міст, готовий навіть побудувати тут стаціонарний телепортаційний зал, щоб він міг швидко та зручно діставатися академії. Але доки він мовчить, ми нічого не зможемо зробити.

Ми підійшли до парадного входу в будинок, коли з неба впали перші дощові краплі. З сумнівом озирнувшись, я помітила, що екіпаж, який доставив нас на місце, поїхав. Мабуть, щось відобразилося на моєму обличчі, бо Загір, який притримав для мене двері, запевнив:

- Я сказав йому приїхати пів на восьму, не хвилюйтеся, місіс Лурі. Просто не хотів змушувати людину до вечора сидіти на одному місці.

Подякувавши за пояснення, я нарешті пройшла всередину дому.

Здається, що я справді опинилася в Ізаріді за часів правління імператора. У цьому будинку змішалася велич та віяння давнини. Високі стелі прикрашені хитрими опуклими візерунками, на стінах видно обриси від рамок портретів, що висіли не один десяток років. Напевно, останні належали до «пам'яток», і їх вилучили, а стіни поки що не встигли зафарбувати. Старий паркет покрили новим лаком, і тепер він приємно потріскував під ногами. Видно, що багато що в будинку ще можна реставрувати, але все одно захоплювало дух. Особливо від меблів. Здається, вони ті самі, на якій ще сиділи імператор та його гості.

- Руки ніяк не дійдуть до третього поверху, - сказав Ілліор, помітивши мій погляд. - Там багато мотлоху. Стягли все, що не змогли відновити, або не знайшли застосування.

- Судячи з вашого вигляду, мій чоловік вже встиг вам набриднути, - жіночий голос пролунав з боку сходів, коли я з цікавістю оглядала старовинну вазу, розписану рунами Мінті. Озирнувшись, побачила демоницю, що йшла до нас. Проста чорна сукня обтягувала гарну фігуру. Темне волосся було зібране в легку, але елегантну зачіску, а у вухах блищали діамантові сережки. Жінка виглядала дорого навіть у звичайнісінькому вбранні. Вона підпливла до чоловіка, дозволила йому взяти себе за талію і звела лілові демонічні очі на мене.