Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— О Господи! Що ж це буде? Що нам робити?! — розтривожилася Еліза.

— Послухай, що трапилося вчора, — продовжував Джордж. — Я вантажив каміння на фіру, а син господаря, містер Том, стояв поруч і ляскав батогом об землю. Кінь сахнувся, тож я ввічливо попросив хлопця не робити цього. Він усе пропустив повз вуха. Я знову його попросив, і він почав шмагати мене! Я притримав його руку, а він як заволає! Він почав купатися, а тоді поскаржився батькові, що я його нібито вдарив. То й розлютився, прив’язав мене до дерева і кричить: «Зараз я нагадаю тобі, хто тут господар!» Наламавши прутів, сказав містеру Тому: «Бий його, доки не стомишся». А малий чорт і радий старатися! Але день, коли вони обоє згадають цей випадок, настане, обов’язково настане! — Молодий мулат, насупившись, так блиснув очима, що його дружина аж здригнулася. — Хто приставив наді мною цю людину? Я хочу знати!

— А я, — сумно мовила Еліза, — я завжди гадала, що як істинна християнка мушу у всьому коритися своїм господарям…

— Це інше. Вони зростили тебе, як власну дитину, годували, одягали, бавили, навіть навчили читати й писати і ніколи не знущалися над тобою. А як живу я? Я відав лише побої і лайку і почувався щасливим лише тоді, коли про мене забували! То що я заборгував своєму господарю? Я вже віддячив за своє утримання. Годі терпіти! — вигукнув Джордж, судомно стискаючи кулаки.

Еліза мовчала. Таким вона ще не знала свого чоловіка. Її розуміння обов’язку перед господарями розсипалися у порох під впливом Джорджевого гніву.

— А твій подарунок — бідний маленький Карло? — знову заговорив Джордж. — Це миле щеня було моєю єдиною втіхою. Карло спав зі мною, не відходив від мене ані на крок… У нього були такі мудрі оченята, що здавалося, ніби він усе розуміє без слів. Знаєш, що сталося? Днями я зібрав на кухні залишки їжі та й годую його, а містер Гарріс, помітивши, каже: «Годуєш за мій рахунок! Якщо усі негри позаводять собі псів, я розорюся!» Він наказав мені прив’язати йому камінь на шию і втопити в ставку…

— І ти зробив це?!

— Я б нізащо не погодився, та вони з Томом власноруч кинули нещасного Карло у воду! Ще й закидали його каменюками… Він так жалісливо дивився на мене, ніби запитував: «Чому ти мене не врятуєш?» І мене знову били — цього разу за те, що я відмовився його топити. Але хай б’ють! Колись господар втямить, що на таких, як я, будь-яка палка зламається. Я не боюся його побоїв. Хай стережуться, буде свято і на нашій вулиці!

— Що ти замислив, Джордже? Не бери гріха на душу! Покладися на Господа, він відведе від тебе муки.

— Я не так ревно, як ти, Елізо, вірю у це. Я не можу покластися на Бога, якщо він попускає таку несправедливість. Я дуже злий, Елізо.

— Не втрачай віри! Моя пані каже: «Навіть у найгірші моменти життя ми повинні вірити, що Господь робить усе для нашого блага».

— Тим, хто ніжиться у м’яких подушках, роз’їжджає у каретах і живе працею інших людей, легко так говорити! Я охоче послухав би, у кого вони вірили б, якби пожили трохи у моїй шкурі! Чи я не був би тоді хорошим та добрим? А не виходить! Не можу змиритися! І ти не зможеш, коли я скажу тобі те, що мене гнітить найбільше. Ти не знаєш найгіршого.

— Господи, Джордже! Ти про що?

— Останнім часом господар часто заводить мову про те, що не слід було мені дозволяти одружуватися на стороні. Містер Шелбі зі своїми приятелями йому ненависні, бо вони нібито запишалися і не хочуть з ним запізнаватися. А ще він упевнений, що це від тебе я заразився гордістю. Він грозився не відпускати мене сюди, а одружити з однією зі своїх рабинь. Спочатку я думав, що то лише пусті слова, але вчора… Він звелів мені узяти собі за жінку Міну і перебратися до неї у хатинку. Якщо відмовлюся, він продасть мене на Південь.

— Але ж ти зі мною вінчаний! Нас, як білих, благословив священик! — простодушно мовила Еліза.

— Хіба тобі не відомо, що раб не має права одружуватися, та й взагалі не має жодних прав? Закони нашої країни не захищають рабів. Якщо господар чогось захоче, то не питатиме, чи подобається це нам. Ось тому я й бідкаюся, що ми зустрілися, що я народився на білий світ! Було б нам усім — тобі, мені і нашому бідному синочку — не народжуватися взагалі, ніж отак страждати. Хто знає, може і його чекає така доля!

— Ну чого ти? Адже мій господар такий добрий!

— Це правда. Але чи може хтось знати наперед, як життя далі складеться? Він постарішає, помре, і тоді Гаррі продадуть. Що з того, що наша дитина гарненька й розумна? Кажу тобі, Елізо: кожна мить щастя, яке ти маєш від сина, обернеться потім гіркими сльозами. Не вберегти нам нашого скарбу!

Ці слова вразили Елізу просто в серце. Той страх, що його посіяли випадково почуті слова работорговця, повернувся. Жінка зблідла і, затамувавши подих, виглянула на ґанок, куди побіг бавитися Гаррі, коли стомився слухати дорослих розмов. Вона посміхнулася, побачивши, як син удавав із себе вершника, осідлавши палицю містера Шелбі. Еліза дуже хотіла поділитися своїми побоюваннями щодо Гаррі з чоловіком, але стрималась.

«Ні, досить з нього горя, — подумала вона. — Навіщо додавати йому страждань безпідставними страхами? Місіс ніколи мене не обманює».

— Ось так, Елізо, — скрушно мовив Джордж після тривалої паузи. — Тримайся мужньо, кохана… І прощавай, я їду.

— Їдеш? Куди, Джордже?

— До Канади, — відповів він, розправляючи плечі, ніби вже був вільним. — Я викуплю тебе, щойно дістануся туди. Це наша єдина надія. Твій господар милосердний і не відмовить мені. Я викуплю вас із сином, присягаюся!

— Боже милий! Тебе ж можуть спіймати, Джордже!

— Не спіймають. Я або виборю для нас волю, або помру!

— Накладеш на себе руки?

— Вони самі вб’ють мене, бо продати себе на Південь я не дозволю.

— Джордже! Не бери гріха на душу, хоча б заради мене! Не губи себе й інших! Так, спокуса велика, але не піддавайся їй!

Якщо ти вирішив тікати — тікай, але будь обережним! Благай Бога, щоб він допоміг тобі!