Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Еліза познайомилася і побралася з Джорджем ще у той щасливий час, коли він працював на фабриці. Фабрикант цінував і поважав Джорджа, тому й надавав йому свободу. Місіс Шелбі, як справжня сваха, усіма можливими способами підтримувала цей шлюб і щиро раділа, що у її гарненької улюблениці є така чудова пара. Їх урочисто одружили у вітальні маєтку Шелбі. Господиня власноруч прикрасила волосся нареченої флердоранжем, накинула на неї фату. Еліза була прекрасною нареченою. Святкування було гідне не лише рабів. Тут усього вистачало: і тортів, і вина, і святково вбраних гостей. Усі щиро милувалися нареченою і вшановували господиню, яка так опікувалася долею своєї вихованки-служниці.

Перші два роки заміжжя Еліза бачилася з чоловіком часто. Їхнє щастя затьмарила лише смерть двох немовлят, яких вона палко любила. Вона так страждала, що місіс Шелбі просто-таки із материнським співчуттям лагідно умовляла її змиритися із цією втратою і заспокоїтися, поклавшись на волю Божу.

Лише після народження Гаррі Еліза трохи ожила і до неї повернувся душевний спокій. Вона мала у серці стільки невитраченої материнської любові, яку і віддала усю цьому крихітному створінню. Затягнулися душевні рани, і вона жила щасливо, аж поки її чоловіка примусово не перевели із фабрики на ферму, де він тепер повністю залежав від господаря-самодура.

Минуло зо два тижні після того, як Джорджа забрали з фабрики, коли до містера Гарріса навідався фабрикант, сподіваючись, що його гнів минув. Він ревно переконував господаря маєтку відпустити молодого мулата на попереднє місце роботи.

— Не марнуйте свого часу, — рішуче заявив Гарріс. — У ваших порадах щодо ведення моїх справ, сер, немає потреби.

— Мені й на думку не спадало у них втручатися! Я лише намагаюся пояснити, що це у ваших же інтересах! Відпустіть до нас Джорджа на нових, дуже вигідних для вас умовах! — чемно правив своєї фабрикант.

— Ви помиляєтеся, вважаючи, що я не помітив, як ви перешіптувалися, коли я забирав Джорджа! Але цей негр — моя власність, тож маю право робити із ним усе, що забажаю, ось так!

Цей візит фабриканта був для Джорджа останньою надією, і тепер вона зав’янула. Попереду його чекало життя, сповнене нудної непосильної праці, всілякі приниження і кпини злого, нікчемного деспота.

Один дуже гуманний правознавець сказав: «Найгірше, що можна зробити з людиною, це повісити її». Виявляється, ні! Буває й гірше…

Розділ ІІІ

Чоловік, батько і просто людина

Місіс Шелбі поїхала у гості. Еліза, стоячи на ґанку, похмуро дивилася услід бричці, яка віддалялася від дому. Раптом хтось торкнувся її плеча. Вона рвучко повернула голову, і радість засяяла у її прекрасних очах.

— Джордже, як же я рада тебе бачити! Пані буде вдома аж увечері. Ходімо до мене, побалакаємо, навтішаємося недовгою волею.

Говорячи це, Еліза провела чоловіка до маленької чистої кімнатки одразу за ґанком. Тут вона зазвичай шила і завжди могла почути, коли господиня її кликала.

— Аж не віриться, що ти тут! Чому ж ти такий сумний? Глянь-но на Гаррі — мені здається, він підріс! Але тобі видніше.

Хлопчик стояв біля матері, чіпляючись за її спідницю, і сором’язливо позирав на батька крізь заплутані кучері, які спадали йому на очі.

— До того ж він став такий красунчик! — гордо додала Еліза, відкидаючи синові волосся з чола і цілуючи його.

— Краще б він взагалі не народжувався на світ Божий! — розпачливо вигукнув Джордж. — І я також!

Здивована і налякана страшними словами, Еліза сіла у крісло, притулилася до чоловіка і зайшлася сльозами.

— Елізо, не треба, не плач! Вибач, моя хороша, що засмучую тебе. Бідолашечко! — ніжно сказав він. — Вибач… І чому судилося нам зустрітися! З іншим ти була б щасливою!

— О Джордже, що ти таке кажеш? Щось трапилося? Ні? Адже нам нічого не загрожує, правда? Досі ми були щасливі.

— Так, люба. Ми були щасливі, — відповів їй чоловік і, посадивши Гаррі до себе на коліна, пильно задивився у темні очі сина й провів обома руками по його кучерях. — Він схожий на тебе, як дві краплі води! А ти ж, Елізо, найвродливіша жінка в усьому світі. Навіщо доля дала нам зійтися?!

— Не говори так, благаю тебе, Джордже!

— Яка доля нас чекає, Елізо? Нещастя за нещастями! Моє життя гіркіше від полину. Я гину. Я нікчемний, безправний раб. Я і тебе за собою потягну на дно. Який сенс до чогось прагнути, здобувати знання? Навіщо взагалі жити? Скоріше б лягти в домовину і покінчити з цим жалюгідним існуванням!

— Гріх про таке й думати, Джордже! Я знаю, як тобі не хотілося йти з фабрики і який жорстокий твій господар… Але потерпи, можливо…

— Та хіба я мало натерпівся? — перебив її Джордж. — Я ж і слова не промовив, коли він ні сіло ні впало забрав мене з фабрики, де мене любили і поважали! Усе, що я заробляв, до останнього цента, забирав він! Хто скаже, що я погано працював?..

— Звісно, ніхто… Це справді жахливо, але він усе ж твій господар.

— Господар! А хто вирішив, що він мій господар? Що дає йому право розпоряджатися мною? Адже я така сама людина, як і він! Та ні, не така, я кращий! Я ліпше знаюся на справах, швидше читаю, вправніше пишу… Я зумів освоїти грамоту проти його волі! То хто, скажи мені, хто дав йому право мати мене за худобу, забороняти займатися справжньою роботою, для якої йому клепки бракує? Те, що я роблю зараз, може і повинна робити скотина! Він навмисно мене принижує і посилає на найтяжчу, найбруднішу роботу.

— Джордже, Джордже, не лякай мене! Що з тобою коїться? Ти ніколи так не говорив! Мені страшно. Ти замислив щось погане?! Я знаю, як тобі прикро, але стримайся, Джордже, заради мене… Заради Гаррі!

— Я занадто довго стримувався, занадто довго терпів — усе своє життя… Мені кожного дня стає дедалі гірше. Терпець мій урвався! Не може людина скоритися перед отаким життям. Він шукає найменшого приводу, щоб дошкулити мені або принизити. Спершу я думав: «Гаразд, я мовчки робитиму усе, що ти скажеш, а вільний час використаю для навчання та читання книг». Та він бачить, що я справляюся з роботою, і дає щоразу більше, більше… Каже мені: «У тобі сидить диявол. Я мушу вивести