Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

class="p1">— Послухай мій план, Елізо. Господар послав мене з листом до містера Сізма, який живе за милю звідси. Він, певно, розраховує, що я зайду до тебе й усе розповім, та й тішиться, адже це така нагода дошкулити «цим Шелбі»! Я повернуся додому сумний, сумирний — розумієш? — ніби я скорився. У мене майже все готово, є люди, які мені допоможуть, і десь за тиждень-два мене у маєтку вже не буде. Помолися, Елізо за мене, може, твої молитви почує Господь.

— Джордже, молися і ти! Довірся Господу, він вбереже тебе.

— А тепер прощавай, — мовив Джордж і, взявши Елізу за руки, довго дивився їй у вічі.

Вони стояли мовчки. Потім були прощальні фрази, гірка туга і невтішні ридання…

Так прощаються люди, коли їхня надія на нову зустріч тонша за павутинку. Так розсталося закохане подружжя.

Розділ IV

Вечір у хатинці дядечка Тома

Дядько Том жив у невеличкій дерев’яній хатинці, що стояла неподалік від «панських хоромів», як негри зазвичай називають будинок своїх господарів. Перед хатинкою красувався чепурненький садочок із грядками, де дбайливо вирощували полуницю, малину і чимало інших ягід та овочів. Пишні помаранчеві бегонії і в’юнкі рожі сплелися у таке щільне мереживо, що за ними майже не було видно фасаду хатинки. У квітнику барвисто усміхалися своїм цвітом майорці, нагідки, петунії та вербена, сповнюючи радістю і гордістю серце тітоньки Хлої, дядечкової дружини.

А тепер, читачу, ласкаво просимо до самої хатинки.

У панському домі скінчилася вечеря, і тітонька Хлоя, яка була головною на кухні і керувала приготуванням страв, залишила прибирання і миття посуду кухарчукам, а сама пішла до своїх затишних володінь «погодувати старого і дітей». Тож навіть не сумнівайтеся, що це саме вона стоїть біля кухонної печі і пильнує за тим, що шкварчить у пательні, час від часу піднімаючи кришку і випускаючи на волю апетитні аромати, які свідчать, що там готується щось смачненьке.

Обличчя тітоньки Хлої, кругле і чорне, так вилискує, ніби його змащено яєчним білком, як чайні сухарики, які вона полюбляє готувати. На голові у неї чистенький накрохмалений картатий тюрбан. Вона має спокійний і радісний вигляд, навіть дещо самовдоволений. Та це не дивно для жінки, яка славиться найсмачнішими стравами в усіх довколишніх маєтках.

Тітонька Хлоя була куховаркою за покликанням, бо любила цю справу понад усе на світі. Побачивши її на пташиному дворі, кожна курка, індичка і качка могли лише сподіватися, що цього разу жіночка вибере не її. Вони недаремно готувалися до неминучої смерті: тітонька Хлоя дуже відповідально вибирала птицю для майбутньої печені, начинки, котлетки, і це, ясна річ, не могло не лякати істот, які мали хоч і курячий, та все ж мозок.

Рецептура Хлоїної особливої здоби із маїсового борошна (оладки, пампушки, налисники — усього й не перелічиш!) була таємницею для менш досвідчених куховарок. Вона реготала до сліз, розповідаючи про провальні спроби чергової невдахи зробити щось подібне. При цьому вона не приховувала, як пишається своєю майстерністю. Бо й справді, в кулінарії ніхто не міг дорівнятися до тітоньки Хлої.

Вона пурхала, мов на крилах, коли господарі очікували гостей або з якоїсь нагоди замовляли святковий обід. Ніщо так її не тішило, як купи дорожніх валіз на ґанку: вони свідчили про те, що незабаром на неї чекатимуть приємні клопоти і нові перемоги.

І цього вечора тітонька Хлоя зосереджено заглядала до каструлі. Вона займатиметься цією милою її серцю справою, поки ми з вами, читачу, не оглянемо усієї хатинки.

В одному куті хижі стоїть ліжко, акуратно застелене білосніжним покривалом. Перед ліжком — великий килим, що мав би засвідчувати про те, що тітонька Хлоя не остання людина у цьому світі. Цей куток — особиста територія господині, тож він вельми шанований і якомога ретельніше оберігається від дитячих наскоків і дурощів. Взагалі ця частина кімнати слугує не будь-чим, а вітальнею. Під протилежною стіною кімнати — ще одне, дещо скромніше ліжко. Воно, мабуть, спальне. Стіну над кухонною піччю прикрашено кольоровими літографіями із мотивами біблійних сюжетів та портретом генерала Вашінґтона, виконаним у досить самобутньому стилі. Якби цьому добродієві пощастило побачити той шедевр, то його довго довелося б переконувати, що на ньому зображений саме він.

Того вечора, якого ми непрохано завітали у гості до цієї хатинки, на дерев’яній лавці в кутку сиділо двоє круглолицих кучерявих хлоп’ят із блискучими чорними очима. Вони з цікавістю спостерігали, як їхня крихітна сестричка робить перші самостійні кроки. Вона спиналася на ніжки, силуючись хоча б на мить утримати рівновагу, та все одно щоразу падала на підлогу. Кожне таке падіння активно обговорювали глядачі, але це зовсім не заважало їй продовжувати свої спроби.

Перед піччю стояв стіл, по всьому було видно, що він старий і немічний. Але його болячки, набуті віком і працею, турботливо прикривала собою його подруга-скатертина. Вона теж не ледарювала: на ній красувалися чашки, тарілки та інший посуд, зібраний із залишків різних сервізів, — усе це чекало вечері. За столом сидів найкращий слуга містера Шелбі, дядько Том, якого ми опишемо читачеві якомога детальніше, адже він — головний герой нашої розповіді. Отже, дядько Том — міцний мужчина, кремезний, широкоплечий, із типово африканськими рисами обличчя, яке світиться мудрістю, теплом і добродушністю. Увесь його образ сповнений власної гідності, довірливості і водночас душевної простоти.

Дядечко Том сидів і пильно дивився на грифельну дошку, що лежала перед ним. На ній він повільно і старанно виводив літери під наглядом містера Джорджа, веселого тринадцятирічного хлопчака, який добре усвідомлював свою відповідальність як вчителя грамоти.

— Не так, дядечку Томе, не так, — терпляче мовив юний учитель, побачивши, що дядько Том старанно виводить літеру «Е» задом наперед. — У тебе вийшла цифра «3».

— Та невже? — вигукнув із повагою і захопленням чоловік, спостерігаючи, як вправно молодий господар пише спершу літеру «Е», а за нею цифру «3», щоб він міг побачити, чим вони різняться.

Потім дядько Том взяв товстими зашкарублими пальцями грифель і так само ретельно, як досі, заходився писати.

— А білі, за яку справу не візьмуться, всяку до ладу доведуть, — сказала тітонька Хлоя, піднімаючи виделку зі шматком сала, яким змащувала сковороду, з гордістю дивлячись на молодого господаря Джорджа. — Ось хто пише і читає так легко, як і говорить! А тільки вечір настане — одразу до нас, щоб і ми були грамотними. Як же це все цікаво!

— А як же я зголоднів! — вигукнув Джордж. — Коли ж буде готовий торт?

— Вже майже