Читати книгу - "Тримай мене міцно"

Богдана невдоволено подивилася на присутніх.

— Про що це ви теревените? І чому я взагалі тут?

Захар підкинув сухі гілки у вогнище і підняв очі на Божедара.

— Думаю, час визначити завдання.

Божедар піднявся, зробив декілька кроків від вогнища, потім обернувся і оглядів присутніх.

— Кожен із вас має дар, — промовив він. — Вас обрано захистити світ від того, хто хоче владарювати над ним.

— Хто нас обрав? — запитала Марія. Її руде волосся виблискувало бронзою у останніх променях сонця.

— Духи води, вогню, землі та повітря.

— Вони що, вам особисто сказали? — не втрималася Богдана.

— А ти не знаєш, що мольфари спілкуються з силами природи та зі стихіями? — пробурчав Данило. Він вже не приховував свого роздратування. Ця дівчина взагалі якась непевна та без гальм. Дивно, що пращури вибрали саме її.

— Ні, я на історичному вчуся, а не у Хогвартсі.

— То що ми маємо робити? — Очі Данила стали серйозними.

— Нам потрібно забрати Книгу Влади, поки її не забрав той, хто її шукає, бо без неї він не зможе провести обряд, — сказав Божедар.

— А тринадцяте крісло? — промовив Данило.

— Поки він не матиме книги, він не буде чіпати крісло. Тож ми маємо поставити кордони і охороняти його.

— А це часом не те крісло, що у нашому музеї стоїть у дальній залі? — запитала Богдана. — До нього ще якийсь дурнуватий приходив, щось белькотів про обраних. Тю, та це ж він про нас говорив, виходить! А я все думала, що він таке меле.

— А де він зібрав дванадцять крісел? — Марія уважно поглянула на мольфара.

— Поки що вони у нього в якомусь таємному місці. Але обряд він проведе на Лисій горі. Коли прийде час, він перенесе туди усі крісла.

— Дійсно, особливе місце, — погодилась Марія і задумливо подивилася на вогонь.

Богдана швидко обернулась і з цікавістю поглянула на знахарку.

— Ти там бувала?

— Ні, знахарки у таких місцях не з’являються. Можливо, ти літала?

Богдана невдоволено пхикнула.

— Богдана біла відьма, по усіляких шабашах не вештається. Мабуть, Данило бував, — підморгнула вона хлопцю.

Данилові нарешті урвався терпець. Він просвердлив дівчину сердитим поглядом.

— Тобі ж кажуть, знахарі такі місця не відвідують.

— То ти знахар! Ти диви, яка пава! А я думала, відьмак.

Легка іронічна посмішка з’явилася на гарненьких вустах. У цю ж секунду у відповідь на дівчину полетіли іскри зі світло-карих, як і у неї, очей Данила.

Захар поблажливо посміхнувся, потім перевів погляд на Божедара.

— Ти не розповів про дар.

Мольфар знову сів біля вогнища.

— Так, зараз розповім. — Він помовчав. — Кожен із вас має особливу силу, яка дана вам із народження. Одні знають про це і вміють нею користуватися. Інші ще ні. Богдано, у тебе є два дні, щоб навчитися це робити.

Дівчина кидала позад себе соснові шишки, поглядаючи на Божедара.

— Що ще за дар? Щось особливе? Я і так багато чого вмію.

— Влада над стихіями, — відповів мольфар. — Кожен із вас отримав уміння керувати силами природи. Марія — це сила води. Захар — сила вогню. Данило — сила землі. А Богдана — сила повітря.

Світло-карі очі дівчини насмішкувато втупилися в мольфара.

— Ну і як я маю керувати повітрям? Повітря, повітря, дай у пику отому злому дядьку, що крісла позбирав?

— Данило тебе навчить, — спокійно промовив Божедар.

Данило приречено зітхнув.

— Взагалі-то у мене заняття в універі, — почала опиратися Богдана.

— Взагалі-то завтра субота, — парував хлопець з іронічною посмішкою.

— Та ти що? А я і забула.

Богдана відвернулася. Данило продовжував посміхатися.

Марія відірвала погляд від вогню.

— А що ми маємо робити у ці дні? — запитала вона мольфара. — Мені треба додому, попередити рідних.

Темні очі Божедара чомусь вселяли у неї спокій, не дивлячись на те, що кожного разу, як вона у них дивилася, ніби провалювалась до іншого світу.

— Можеш летіти, — сказав він. — Зустрінемося тут через два дні.

— Добре.

Марія встала, відійшла трохи вбік, перетворилася на голубицю і злетіла у повітря.

— Я теж піду. Ще є справи. Бувайте! — Захар піднявся і пішов у глиб лісу.

Божедар подивився на Богдану і Данила.

— Пам’ятайте, у вас всього два дні, — сказав він. Його глибокий низький голос неначе гіпнотизував Богдану. Вона струсонула головою.

— Добре, — відповів Данило.

Божедар зник. Тепла літня ніч опускалася на галявину…

* * *

У садку біля будинку Марії тихо цигикали цвіркуни. Раптом на ганок сіла голубиця. Вона перетворилася на Марію. Жінка декілька секунд роздивлялася навколо, потім тихо зайшла усередину. З дивану у вітальні підхопилася Даринка, вона помчала до матусі, з розбігу обійняла її та притулилася обличчям. Марія обійняла доньку у відповідь.

— Мамусю! Де ти була? Ми хвилювалися! Ти сказала, що будеш удома, а сама кудись пішла! — в голосі дівчинки бриніли сльози.

Марія поцілувала Даринку.

— Вибач, люба, несподівано з’явилися важливі справи.

До передпокою зайшла Іванна. В її погляді відчувалася тривога.

— Маріє, де ти була?

Жінка лагідно глянула на матір.

— Потім розповім. — Вона подивилася на Даринку. — Ходімо, моя красуне, я вкладу тебе до ліжечка.

Марія та Даринка піднялися по сходах та увійшли до затишної спальні. Біля стіни стояло невелике ліжко зі світлого дерева. Теплий вітерець тихо колихав білі фіранки. Даринка швидко надягла тонку бавовняну сорочку і залізла у ліжечко.

Марія мовчки спостерігала за дочкою. У її погляді була безмежна любов і ніжність. «Господи, дякую тобі за це щастя!» — подумала вона.

Даринка тихо лежала у ліжечку. Вона вже не плакала, її великі блакитні очі вдивлялися в обличчя Марії. Жінка присіла на край ліжка і погладила її світле шовковисте волосся. Даринка міцно притулилася до маминого плеча.

— Мамусю, ми так хвилювалися за тебе! Чому тебе так довго не було?

— Пробач, люба, так вийшло.

— Не роби так більше, добре?

— Добре, моя квіточко, — Марія поцілувала Даринку і заглянула в блакитні оченята. — Я хочу довірити тобі одну таємницю.

— Таємницю? Як цікаво!

— Це особлива таємниця. Ти в мене розумна і вже доросла дівчинка. Думаю, зараз настав час дізнатися про дуже важливі речі. Обіцяй мені, що ти збережеш цей секрет і ніколи нікому його не розкажеш.

— Добре, мамусю, я обіцяю!

Марія підійшла до столу, вийняла маленьку скриньку, принесла її до ліжка, відкрила, дістала ляльку-мотанку і простягла її Даринці. У ляльки замість обличчя був зроблений хрест. Даринка швидко сіла на ліжку.

— Яка гарна!

Дівчинка взяла ляльку та ніжно погладила її, роздивляючись з усіх боків.

— Це не просто лялька. Це оберіг нашого роду, — сказала Марія. — Колись, дуже давно, наша пращурка,