Читати книгу - "Тримай мене міцно"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Вода дає тобі сили.
— А тобі вогонь?
— Так.
Її зелені очі занурились у синю глибину його погляду, і її огорнуло відчуття спокою.
— Дякую, що провів.
— Завжди радий допомогти. Час повертатися.
— Так, ходімо.
Вони, не кваплячись, рухалися по зеленому килиму до стежки. І знову з обох боків їх обступали старі високі дуби, а повітря поступово наповнювалось ароматом лісових ягід…
* * *
Спекотне повітря неначе застигло у часі та просторі, заповнивши до останнього міліметра кабінет у службовому крилі київського природничого музею, де Данило провів останню добу, працюючи з новими знахідками. Хлопець втомлено відкинувся на спинку крісла. На столі перед ним були розкладені різні давні амулети, глиняні скалки та інші археологічні знахідки. Нарешті він знову взяв ручку і нахилився над журналом, роблячи черговий запис. Потім підняв голову. Прямо перед ним стояв Божедар.
— Я чекав на тебе, — сказав Данило.
— Я знаю. Тобі відомі подробиці?
— Ні. Коли я дізнаюсь?
— Сьогодні. Зараз вирушаєш. Знайдеш дорогу?
— Так, я пам’ятаю.
— Добре.
Божедар зник. Данило піднявся і вийшов із кімнати. Він швидко йшов вузькими коридорами музею, раз за разом проминаючи задушливі, запорошені пилом давніх артефактів кабінети, і нарешті вийшов на свіже повітря. Він зупинився і вдихнув на повні груди. Легкий вітерець охолодив його розпалене обличчя, кисень наповнив легені. Данило піднявся на пагорб. Перед ним у всій його красі розкинулось містичне старовинне місто. Ще хвилину він милувався улюбленими краєвидами, потім підняв руки, неначе два крила, і раптом обернувся вороном. Декілька хвилин покружлявши над Дніпром, птах узяв курс на захід.
* * *
Богдана мчала коридорами університету, щасливо посміхаючись. Відчуття повної свободи поступово наповнювало її тіло. Попереду два вихідних, і вона вже подумки вистрибувала з літака і завмирала у вільному польоті, вивільняючи свій дух із рамок, які завжди були для неї кайданами.
Нарешті вона вискочила з дверей університету і побігла по алеї до зупинки автобуса. Цікаво, куди поділися всі люди? Вона повернула з алеї на вулицю і раптом зупинилася. Прямо перед нею стояв той самий чоловік. Та ж сама жилетка, та ж палиця. І перстень, який так вразив її там, на лузі.
— Ви хто?
— Не бійся. Я не завдам тобі шкоди.
Богдана уважно подивилася на Божедара. Темні глибокі очі, неначе провалля, раптом поглинули її свідомість, і вона зірвалася у якусь чорну безодню. Богдана зробила над собою неймовірне зусилля, щоб виринути на поверхню і повернутися до реальності. Вона струсонула головою і відчула під ногами асфальт.
— Я відчуваю дивну ауру, — промовила вона. — Так хто ви? Невже мольфар?
— Мольфар.
— Не може бути! — вигукнула вона. — Не думала, що ви з’являєтеся у великих містах.
— Ми з’являємося всюди, якщо це потрібно.
— А зараз саме такий час?
— Так.
— То чому ви тут?
— Ти потрібна для важливої справи.
— Кому потрібна? — здивувалася Богдана.
— Людям.
— Я потрібна людям? — вона зиркнула на Божедара. — Невже я така важлива персона?
— Ти обрана.
Темні брови здивовано піднялися.
— Обрана? Ким і для чого?
— Ти про все дізнаєшся разом із іншими обраними. Ми маємо поспішати. Тож поквапся.
— Поки ви мені не поясните, у чому справа, я нікуди не піду.
Рішучий погляд світло-карих очей змусив Божедара поступитися.
— Добре. Поясню коротко. У тебе є дар. Він потрібен для того, щоб врятувати багато людей від небезпеки. Подробиці поясню, коли прибудемо на місце на заході сонця. Тож тепер ти готова?
Богдана знизала плечима.
— Не дуже. Та добре, піду, цікаво почути, що за подробиці, і подивитися на обраних.
— Лети за мною.
Божедар перетворився на орла і злетів у повітря, за ним у небо швидко піднялася ластівка. Будинки ставали все менше і менше, і нарешті Божедар і Богдана розчинилися у хмарах.
* * *
На горизонті червоніло сонце. Воно вже майже зайшло за обрій, і останні промені намагалися затриматися, щоб залишити світу свої яскраві фарби.
Біля великого каменя горіло вогнище. Навколо нього сиділи Захар, Данило та Марія. Раптом над вогнищем з’явилася велика темна тінь, і старий орел опустився на траву. Маленька ластівка сіла поряд. Птахи прийняли людську подобу, і Божедар та Богдана підійшли до вогнища. Богдана із цікавістю роздивлялася присутніх.
— Познайомтеся — це Богдана, — сказав мольфар.
Він сів поряд із іншими. Всі очі обернулися на нього. Божедар обвів усіх довгим поглядом.
— Отже, час прийшов.
Мольфар уважно вдивлявся в обличчя. Темні очі неначе протягували невидимий зв'язок між тими, хто сидів поряд із ним на галявині.
— Ну ось, нарешті, ми всі зібралися. Тож я маю пояснити вам, чому ви тут і що нас чекає у найближчому майбутньому. А почну я із давньої легенди. Колись давно одним видатним майстром були зроблені тринадцять крісел. Замовив ті крісла відомий чорнокнижник, який мріяв владарювати над світом. Окрім крісел, він мав іще Книгу Влади. Поставивши крісла у певному порядку і прочитавши заклинання, він би отримав те, чого прагнув. Але не встиг. Тринадцяте крісло раптом зникло. Він довго його шукав, але так і не знайшов. А після його смерті усі крісла розповзлися по світу. І той, хто зможе зібрати їх в одному особливому місці і прочитати заклинання, отримає владу над світом і буде правою рукою диявола на Землі.
Богдана уважно дивилася на Божедара.
— А де він візьме заклинання? — запитала вона.
— Він має отримати Книгу Влади.
— Книгу Влади? Десь я таку назву вже чула… — Богдана замислилась. — Згадала! Я ж її тримала в руках кілька днів тому! Оце так! Якби я знала!
Данило з цікавістю подивився на дівчину.
— І що б ти зробила?
— Тю, а ти як думаєш? Побігла б крісла шукати!
— Божедаре, а пращури точно не помилилися? Може, вони не її мали на увазі? — підняв брови Данило.
— Це ти про що? — Богдана запитально втупилась у хлопця.
— Пращури ніколи не помиляються, — відповів Божедар і примружився.
— Ну їм видніше, — сказав Данило.
— То чому нас тут зібрали? — зелені очі Марії вдивлялися у Божедарові, темні та глибокі.
— Дванадцять крісел уже зібрані, - сказав він.
— О, і я знаю, де взяти книгу! — Богдана весело підморгнула Данилові.
Хлопець перевів погляд на мольфара.
— Ми маємо його зупинити? — поцікавився він.
— Так.
— А хто він?
— Поки не знаю. Але він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тримай мене міцно», після закриття браузера.