Читати книгу - "Тримай мене міцно"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Даринка дивилася на матір серйозним, зовсім недитячим поглядом.
— Навіть бабусі?
— Бабуся знає. Нікому іншому. Якщо з лялькою щось станеться, наш рід стане беззахисним. Тримай і пам’ятай про те, що я тобі розповіла. Тепер на тобі відповідальність за майбутнє нашого роду.
— Добре, мамусю, я обіцяю, що нікому не розповім і буду дуже-дуже берегти ляльку.
Марія помовчала.
— Я маю поїхати на деякий час, — нарешті промовила вона. — Не знаю, на скільки саме, але з тобою залишиться бабуся.
Даринка обняла Марію.
— Мамусю, прошу, не їдь!
Її блакитні оченята наповнились сльозами.
— Не можу, це дуже важлива справа.
— А куди ти їдеш?
— До Львова.
— А коли ти і мене туди повезеш? Я теж хочу подивитися. Це гарне місто?
Марія обійняла дівчинку.
— Так, дуже гарне. Обіцяю, що як тільки з’явиться можливість, поїдемо туди разом.
— Дякую!
Даринка поцілувала матусю і щасливо посміхнулася.
— А тепер спи! На добраніч!
— На добраніч!
Дівчинка вклалася зручніше. Марія поцілувала Даринку і вийшла з кімнати.
Теплий вітерець тихо колихав білі фіранки…
* * *
Прохолодне нічне повітря увірвалося у широко відчинені вікна вітальні. У кріслі сиділа Іванна. Вона тримала в руках невелику чашку, з якої по всій кімнаті струменів духмяний аромат трав’яного чаю. До вітальні по сходах спустилася Марія. Іванна поставила чашку на маленький столик поряд із нею. Марія втомлено опустилася у сусіднє крісло.
— Заснула? — тихо запитала Іванна.
— Засинає.
— То що сталося?
— Він приходив по мене.
— То мавка казала правду?
— Так.
— І що він сказав?
— Я обрана силою води. Маємо захистити людей від того, хто хоче отримати владу над світом.
Іванна помітила у зелених очах Марії знайомі рішучі вогники. Вона помовчала, задумливо вдивляючись у темряву за вікном. Вона відчула невблаганну силу незворотності, яка змушувала Марію залишити дім і летіти назустріч небезпеці.
— Коли вирушаєш?
— Післязавтра увечері.
Марія деякий час сиділа мовчки, спостерігаючи за метеликом, що залетів до кімнати. Потім піднялася і підійшла до лампи. Вона простягла долоню, і метелик довірливо сів на неї. Жінка піднесла долоню до вікна і легенько дмухнула на маленьке створіння. Метелик вдячно замахав крильцями і полетів назад у ніч. Марія повернулась у крісло.
— Я залишила Даринці мотанку.
Жінка помітила, як блимнуло тривожне світло у глибині маминих очей.
— Невже все так серйозно?
— Так. Ти маєш пильнувати їх.
Іванна поклала руку на доньчине зап’ястя.
— Покладися на мене. Я ще маю сили.
— Я знаю. Я боюся, що він буде шукати інші шляхи. Він може з’явитися тут.
— Ти знаєш, хто він?
— Ні. Ніхто поки що не знає. Але він скоро з’явиться.
— Будь обережна.
— Я намагатимусь.
Марія та Іванна поринули кожна у свої думки. За вікном у нічному саду співали цвіркуни…
* * *
Теплий літній вітер шурхотів у гілках дерев. Данило та Богдана стояли посеред галявини один навпроти одного.
— Сконцентруйся, — сказав Данило, ледь приховуючи роздратування.
Він вже другий день намагався пояснити цій зарозумілій відьмі, як керувати своїм унікальним даром, а натомість отримував одні кпини.
— Та я вже півгодини концентруюся. Уже аж схудла, і де?
Данило зміряв Богдану іронічним поглядом. Вузькі джинси щільно облягали стегна та довгі гарні ноги. Зелена футболка натягнулася на грудях, не приховуючи їхньої краси. Нічого так фігурка у цієї відьми, струнка, можна навіть сказати, ідеальна.
— Де ти схудла, все на місці.
— Мені краще знати, на місці чи не на місці. То що далі?
— Ти маєш усю свою енергію зібрати у руці і різко викинути її у повітря. Пробуй.
Богдана сконцентрувалася, зробила різкий рух рукою, неначе кидала кулю. Від руки відірвався потік повітря, який пригнув дерева та кущі, що трапилися йому на шляху, аж до самої землі.
— Нарешті! — заволала Богдана. — Ю-ху!
Вона стрибала від щастя, неначе гірська коза по схилах. Але Данило геть не той, хто дозволяє розслаблятися, не доробивши справу до кінця.
— Рано радіти. Тобі ще вчитися і вчитися.
— От засада. В універі штурмують. Думала на вихідних відпочити, так тут мольфар приперся. Багато ще там вчити? — невдоволено пробурчала Богдана.
— Ти маєш навчитися управляти стихіями.
— Це типу «Дощик, дощик, полий отого злого дядька»?
— Приблизно так.
Богдана швидко усвідомила, що таке вміння може дуже прислужитися їй при нагоді, і вирішила цього разу довго не опиратися.
— То що треба робити?
— По-перше, ти маєш отримати свій камінь.
— Це ще нащо? — набурмосилась вона. — Ще камінюку з собою тягати.
— Він буде оберегом і життєдайною силою. Ти зможеш відновлюватися.
— Ну якщо так, то добре. І де ж його шукати?
— Ти маєш його відчути і йти до нього. Сконцентруйся.
— Продовжую худнути.
Богдана закрила очі та сконцентрувалася. Вона відчула, як щось увійшло в її мозок, змусило повернутися вбік, і якась дивна сила повела її вперед. Дівчина різко відкрила очі і покрокувала до великого каменя. Біля нього вона зупинилася та нахилилася. Її рука сама потягнулася до маленького камінчика білого кольору та незвичайної форми. Богдана обережно взяла камінець і раптом відчула, як тепло швидко наповнило її тіло. До неї підійшов Данило. Вони обоє розглядали камінець.
— Що ти відчуваєш? — запитав хлопець.
— Силу і натхнення.
— Значить, це він.
Богдана гладила камінець. Вона відчувала, що він — жива істота, з душею і характером. Таким же бунтівним та впертим, як у неї.
— І що тепер робити?
— Тепер повторюй заклинання і подумки проси допомоги у каменя.
Богдана стиснула у руці камінчик і сконцентрувала погляд. Над нею поступово почали збиратися хмари, несподівано загримів грім та засяяла блискавка. Через секунду почалася злива.
— Круто! І що мені тепер робити? Я ж уся мокра.
— Для початку зупини грозу.
— Тю, а я й не здогадалася. Ти такий розумний, аж страшно. Агов, мозок, тобі там не тісно?
Данило поблажливо посміхнувся.
Богдана знову сконцентрувалася. Гроза припинилась.
Дівчина помацала свою наскрізь промоклу футболку і спробувала її викрутити прямо на собі. Данило спостерігав, як Богдана струшувала дощові краплі з блискучого каштанового волосся, метеляючи ним у різні боки, і воно сяяло та переливалося бронзою у яскравому промінні сонця, що з’явилося з-за хмар.
— Добре, що літо. Тепер півдня буду сохнути.
— Тобі допомогти?
— У
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тримай мене міцно», після закриття браузера.