Читати книгу - "Тримай мене міцно"

— Авжеж! Потрібно мріяти, адже мрії мають здатність здійснюватись! — сказала Богдана і посміхнулася.

— Так! Я вже у цьому переконалася!

Яке ж це чудове відчуття, коли друзі ось так приїжджають у гості, і можна показати їм усе, що любиш і чим захоплюєшся, усі особливі місця, де проходять найкращі миті твого життя, і зробити їх такими щасливими, яким є ти сам.

— А де інші? — запитала Марія.

— Чекають біля Оперного.

— Я так і подумала.

— Атож, класичне місце зустрічі, - засміялася Богдана і лагідно подивилася на Даринку, яка радісно крокувала поряд, вдихаючи запах старого міста.

Вони сіли до маршрутки, яка їхала у напрямку проспекту Свободи. У вікнах пропливали старі будинки, бруківка на мостових, трамвайні колії, давні собори. Марія спостерігала за тим, як Даринка зачудовано дивиться у вікно, розглядаючи все, що вона так мріяла побачити і що так часто бачила уві сні.

І ось нарешті потрібна зупинка. Вони повільно рушили вузькими вулицями, скорочуючи шлях до місця, де на них уже чекали друзі. Неширокі старовинні вулички змушували Марію та Даринку постійно обертати головою, щоб не пропустити ні однієї цікавої деталі, ні одного персонажа.

І ось вони вийшли на проспект Свободи. Перед ними — старовинна будівля Львівського оперного театру, відкритого ще у 1900 році. Невелика площа перед спорудою заповнена людьми. Вони фотографувалися на фоні театру, біля фонтанів та просто на площі, вдихаючи цю радісну атмосферу причетності до казкового старовинного міста з купою давніх легенд і таємниць.

— Мамусю, он вони!

Даринка зірвалася з місця і помчала вперед. Марія обернулася і побачила Захара і Данила, що стояли біля одного з фонтанів. Вони здалеку помахали один одному руками. Даринка врізалася в Захара, і ось вона вже злетіла у повітрі, обережно піднята дужими чоловічими руками. Вона дзвінко засміялася, блакитні очі радісно вдивлялися у яскраво-сині, а вже через секунду Даринка міцно обхопила його шию руками і поцілувала у шорстку щоку. До них підійшла Марія та Богдана.

Захар опустив дівчинку на землю. Серце Марії защемило. Шкода, що все так… Та нічого не поробиш. Така в них доля…

Марія обняла Данила та обернулася до Захара, і одразу розчинилася у ньому, пірнаючи все глибше і глибше, і ніщо не могло втримати її на поверхні. Вона не помічала ні плину часу, ні людей навколо…

— А куди ми зараз підемо? — почула вона голос доньки і примусила себе повернутися із казкового світу.

— На Замкову гору, — веселий голос Богдани остаточно привів її до тями. — Ви там ніколи не були?

— Ми ні, - відповіла Марія.

— Я теж не був, — радісно повідомив Данило, тримаючи Богдану за руку.

— А ти, мабуть, був? — Марія з насолодою вдивлялася у теплі яскраво-сині очі.

— Так, колись давно. Але з радістю відвідаю знову, — посміхнувся Захар і замилувався зеленими вогниками, що спалахнули від сонця.

— Як чудово! Мрії збуваються! Мрії збуваються! — весело кричала Даринка, але ніхто чомусь не робив їй зауважень.

Люди радісно оглядалися на дівчинку зі щасливою усмішкою та сяючими блакитними очима, що стрибала по площі перед Львівським оперним театром.

— Але спочатку піднімемося на Ратушу. Львів дуже гарний з висоти, — запропонувала Богдана і перша повернула до площі Ринок.

Даринка помчала за нею, переганяючи дівчину, а потім повертаючись назад.

Вони купили квитки і піднялися крутими сходами на дах.

— Це неперевершено! — прошепотіла Марія і завмерла від захоплення цією чудовою панорамою черепичних дахів, високих церковних шпилів, площі перед Ратушею і сонячних променів, що відбивалися від черепиці і сяяли на стінах.

Захар мовчки стояв поряд, спостерігаючи, як Даринка ходила від парапету до парапету, роздивляючись щасливими очима все, що було внизу.

Богдана з Данилом задумливо милувалися містом, повільно переходячи від одного парапету до іншого.

Потім всі вони зійшли крутими сходами вниз і неквапно рушили до зупинки автобуса. Ще трохи часу на дорогу, і ось вони вже підіймалися на Замкову гору.

Крута доріжка нагору зайняла небагато часу. Вони вийшли на оглядовий майданчик.

— Це неймовірно!

У Марії знову перехопило подих.

Всі завмерли від фантастичного пейзажу, що розкинувся прямо перед їхніми очима.

Унизу — старий Львів, у всій його чарівності та дивовижній красі. Над старовинними будинками височіли шпилі давніх кам’яних соборів. Будинки потопали у зелені. Навколо — чудові схили, густо покриті деревами.

Марія щасливо посміхалася. Даринка мовчки занурилася у споглядання цієї казкової краси, вдивляючись у неї серйозними, але щасливими очима.

Знахарка оглянулася на Богдану. Дівчина стояла, тримаючи Данила за руку і вдивляючись у таке знайоме і таке близьке їй по духу місто.

— Тепер приїжджай до Києва. У нас теж чудово. Тобі сподобається! А то минулого разу ти так його й не подивилася. — Марія з любов’ю подивилася на дівчину.

— Так, минулого разу було не до того, — посміхнулася Богдана. — Дякую за запрошення! Я обов’язково приїду. Та я й сама давно мріяла.

— Ну нарешті! А то не допросишся, — радісно сказав Данило.

— Ну ти ж знаєш, у мене універ, — винувато пробурмотіла Богдана.

— Знаю, але чекаю, — засміявся Данило.

Насолодившись цією миттю єднання з таким дивовижним і таким особливим місцем, всі взялися за руки і повільно рушили униз по доріжці. Поступово їх кроки пришвидшилися, і ось уже Данило, Захар, Богдана, Марія та Даринка побігли по схилу назустріч сонцю, міцно тримаючись за руки та щасливо посміхаючись.