Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Вони обожнюють воду, постійно бовтаються у річці і в гавані. Особливо полюбляють плавати наввипередки до Рифу Диявола, і, схоже, всі без винятку готові брати участь у таких непростих змаганнях. Коли заходить мова про цих людей, то головним чином мають на увазі представників молодшого покоління, бо на старших узагалі дивитися лячно. Ні, бувають серед них і винятки, і тоді вони зовні майже нічим не відрізняються від звичайних людей, як, наприклад, старий портьє в готелі. Дехто замислюється: а що відбувається з їхніми старими і чи не є «інсмутський вигляд» ознакою якогось незвичайного і підступного захворювання, яке з віком дедалі більше підточує людину?

Зрозуміло, лиш надзвичайно рідкісне захворювання може викликати з досягненням зрілого віку такі значні й глибокі зміни в будові людського тіла, включно з деформацією кісток черепа, однак видимі наслідки захворювання не дозволяють судити, які зміни відбуваються у хворому організмі загалом. При цьому, за словами юнака, дуже важко скласти більш-менш цілісне уявлення з цього приводу, нікому ще не вдалося — незалежно від того, скільки часу він живе в Інсмуті, — налагодити дружні стосунки з кимось із місцевих.

Хлопець був глибоко переконаний, що багатьох значно потворніших за найстрашніших із тих, хто хоч зрідка, але з’являється на людях, узагалі тримають під замком окремо від усіх. Час від часу до людей долітають дуже дивні звуки. Кажуть, що перехняблені портові халупи на північ від річки з’єднані між собою підземними тунелями, що дозволило перетворити їх на справжнє кубло таких неймовірних почвар. Незрозуміло було, яка чужинська кров — якщо така справді була — тече в їхніх жилах і чому саме вони стають такими. Часом вони переховували найпотворніших, коли до їхніх домівок навідувались урядові чиновники або хтось із приїжджих.

За словами мого співрозмовника, не було жодного сенсу розпитувати місцевих. Єдиний, хто інколи підтримував подібні розмови, був старезний, хоч і непогано виглядає, дід, що живе у халупі на північній околиці міста і збавляє час, тиняючись біля пожежної станції. Цей сивий стариган на ім’я Садок Аллен мав дев’яносто шість років і славу міського п’янички без клепки в голові. Тип він був доволі дивакуватий і вельми потайливий, до того ж постійно озирався через плече, наче когось або чогось побоювався. Тверезий, він категорично відмовлявся балакати з чужинцями, але не здатний був відмовитись від частування, а вже як заллє очі, то починає пошепки переповідати божевільні байки зі свого життя.

Щоправда, з таких бесід можна було винести лише мінімум вартої уваги інформації, адже всі його історії скидалися на маячню божевільного, повну загадкових і уривчастих натяків на неймовірні дива й жахи, породжені хворобливою фантазією. Ніхто йому не йняв віри, а ще й місцевим не подобалось, що він, бувши добряче напідпитку, нерідко веде бесіди з чужинцями, а тому було досить небезпечно з’являтися з ним на людях і, тим паче, розпитувати в присутності сторонніх осіб. Мабуть, саме від нього і пішли усі ті дикі чутки й пересуди, які вже чимало років ворохоблять людей.

Дехто з приїжджих також час від часу розповідає про усіляку чортівню, але, беручи до уваги байки старого Садока і потворність аборигенів, привидітись тут може що завгодно. Ніхто з «нових» городян не зважувався виходити з дому проти ночі, усі просто знають, що цього не варто робити. До того ж уночі на вулицях темно, хоч в око стрель.

Що стосується бізнесу, то слід визнати — рибалки виловлювали неймовірну кількість риби, хоча з кожним роком це приносило їм дедалі менше зиску, оскільки ціни падали, а конкуренція зростала. Найважливішим бізнесом у місті залишалася золотоочисна фабрика, її контора розташувалася східніше, за кілька десятків метрів від крамниці. Побачити у місті старого Марша було важко, але зрідка він приїжджав на свою фабрику у критому автомобілі з ретельно запнутими вікнами.

Ходило чимало чуток про те, як зараз виглядає старий Марш. Свого часу він вважався справжнім чепуруном, і подейкували, що він і досі носить вишуканий сюртук едвардіанської епохи, вправно припасований до його нинішньої спотвореної часом статури. Сини старого тривалий час опікувалися справами фабрики в офісі на центральній площі, але останнім часом почали уникати з’являтися на людях, переклавши тягар ведення бізнесу на молодше покоління Маршів. Зовні сини та доньки Марша змінились не на краще, особливо старші; за чутками, стан їхнього здоров’я що не день погіршується.

Одна з доньок Марша була бридкою, схожою на ящірку жінкою, і чіпляла на себе надмір коштовних брязкалець, виготовлених у тому ж стилі, що й загадкова тіара. Моєму співрозмовникові неодноразово випадало бачити ці прикраси; на думку оточуючих, вони були частиною старовинного скарбу — чи то піратського, чи то диявольського. Священики — чи жерці, чи як там вони себе тепер називають — також прикрашали голови на такий манір; втім, бачили їх дуже рідко. Більше нічого такого юнакові на очі не траплялося, хоча ходили чутки, що в Інсмуті багато у кого є такі прикраси.

Марші і три інші «аристократичні» родини — Вейтси, Джилмени та Еліоти — жили дуже усамітнено. Вони мешкали у величезних садибах на Вашинґтон-стріт, а декотрі, чия відразлива зовнішність не дозволяла з’являтися на людях, — у потаємних схованках. Час від часу тільки повідомляли про їхню смерть.

Попередивши, що міські дороговкази і написи давно віджили своє, продавець люб’язно погодився накреслити для мене щось на кшталт плану міста і позначив найвизначніші місця. З першого погляду я зрозумів, яку неоціненну послугу він мені зробив, і поклав карту до кишені зі словами щирої вдячності. Обшарпаний місцевий ресторан мені одразу не сподобався, тож я накупив сирних крекерів та імбирних вафель, аби пізніше пообідати. Надалі я планував походити головними вулицями, переговорити з кимось із немісцевих, як пощастить, і сісти на автобус до Аркгема о восьмій. Саме місто, на мій погляд, було чудовим зразком цілковитого занепаду суспільного життя, але я не був соціологом і вирішив обмежитись дослідженням архітектури.

От я і почав свою системну, втім, дещо безладну подорож вузькими і похмурими вулицями Інсмута. Пройшовши через міст і повернувши в бік гуркоту нижніх водоспадів, я опинився поруч із фабрикою Марша — на диво тихою як на таке підприємство. Корпус фабрики стояв на самому краєчку урвища поруч з мостом і неподалік перетину кількох вулиць, що, як мені здалося, свого часу був центром громадського життя. На зміну йому після Революції прийшла нинішня міська площа.

Перетнувши вузький міст на Мейн-стріт, я потрапив у геть безлюдний район; мене навіть пересмикнуло. Провислі, подекуди зруйновані, притиснуті один до одного двосхилі дахи утворювали чудернацький зубчастий візерунок, над яким височів вельми непрезентабельний безверхий шпиль старовинної церкви. В деяких будинках уздовж Мейн-стріт жили люди, хоча більша їх частина була забита дошками. Крокуючи немощеними бічними вуличками, я бачив чимало чорних зяючих вікон покинутих халуп, з них декотрі викривилися під неймовірними кутами через просідання розвалених підмурівків. Вигляд цих віконних очниць був настільки неприродним і страхітливим,