Читати книгу - "Розбійники з лебединого шляху"

Ошукати товариша — найтяжчий гріх з погляду піратського кодексу. Суворо каралися зрада таємниць спільноти або ненадання допомоги товаришеві.

Виживання піратів у ворожому оточенні значною мірою залежало від солідарності й вірності її членів. Тому найсуворіше, переважно смертю, каралося порушення цих засад. На горло карали за дезертирство, самовільне залишення бойового порядку. За легкі провини передбачалося шмагання і штраф. Поширене покарання — так зване «право Мойсея»: винуватця сильно періщили дванадцять разів бичем.

Суперечки між окремими членами команди розв'язував капітан або спеціально скликаний суд.

Джонсон писав:

«Піратський суд визначав справедливість дещо інакше, ніж багато судів, обтяжених легальними актами. У піратському середовищі не наймали адвокатів, не практикували підкупів свідків, не перетягували на свій бік присяжних, не перекручували і не переінакшували духу права, не ускладнювали і не затемнювали справи недоречностями, фаховою термінологією і непотрібною класифікацією».

Усе вирішувалося в поєдинках. Билися зазвичай до першої крові, після чого заспокоювалися. Як писав Есквемелін, сутички траплялися не дуже часто, бо пірати «у своїх стосунках приязні, милосердні й запобігливі до того, що коли один з них захоче чогось, що має другий, той одразу віддає йому те щось».

Ділилися всім: харчами, ромом, навіть жінками. Найголовнішим для них залишалася спільнота. Що зі сльозою на очах підкреслювали мислителі XVIII століття, закликаючи повернутися до природи, до її простих, справедливих засад.

У той час, коли не існувало соціального страхування, карибські пірати гарантували кожному учасникові морського походу відповідну до його трудового та бойового внеску частину здобичі, а також матеріально забезпечували калік і родичів полеглих. Ось що писав з цього приводу Есквемелін:

«Під час… наради вони укладають письмову угоду, положень якої зобов'язуються дотримуватись… В угоді дуже докладно обґрунтовується, яку частку отримує кожний із фонду, який складе спільна здобич, згідно з правилом: немає здобичі — немає оплати. Передусім зазначається, скільки капітан матиме за свій корабель, а потім уже винагороди для корабельного теслі або корабела, який цей корабель каренував (очищав підводну частину. — Ред.), споряджав і лагодив такелаж… Потім відкладають з фонду близько двох песо на харчування, а також двісті п'ятдесят песо для винагороди досвідченому хірургові за його скриньку з ліками, а наприкінці писемно обумовлюють відшкодування для кожного пораненого або скаліченого під час походу. За втрату правої руки призначають шістсот песо або шість невільників; за втрату лівої руки — п'ятсот песо або п'ять невільників; за праву ногу — п'ятсот песо або п'ять невільників; за ліву ногу чотириста песо або чотири невільники; за одне око сто песо або одного невільника; за палець на руці таку саму плату, як за око».

Кожен буканьєр обирав собі товариша, який ставав його найближчим довірником, а в разі його смерті, якщо не було інших спадкоємців, перебирав після нього майно.

Удатність кожного походу значною мірою залежала від мужності і дисципліни його учасників. А особливо — від зневаги до смерті. Піратам не було чого втрачати, а одержати вони могли чимало. Сміливість — характерна риса піратів усіх часів. Друга після свободи. Як писав Есквемелін, капітан ван Хорн не прощав будь-якого прояву слабкості. Під час бою він оглядав свою команду і, коли бачив у когось прояви страху, тут же убивав його.

Так було і з дисципліною. Непідвладна жодному панові, вічно п'яна громада, що не визнавала будь-якої зверхності, під час походу перетворювалася в чіткий, підпорядкований одній особі підрозділ. Один з полонених, пригадуючи своє перебування на борту піратського судна, писав, що, всупереч поширеним уявленням, на їхньому кораблі панувала чітка дисципліна, а служба правилася краще, ніж на кораблях Індійської компанії.

Помилкові думки висловлювалися також про релігійність піратів. Вони самі у цьому винні, оскільки охоче уявляли себе особами, «проклятими людьми й Богом», «друзями диявола», «останніми людьми». Насправді, як і всі, вірили в Бога. Навіть більше, ніж хтось із сучасників. Серед них рідко траплялися такі вільнодумці, як Грамон, котрий не приховував своїх атеїстичних переконань. П. Лабат брав участь у месі, яку правили для буканьєрів, і став свідком характерного випадку: капітан Данієль застрелив одного з учасників меси за те, що той не зняв капелюха, коли підносили дароносицю. Зробив він це «на карб іншим» за мовчазною згодою піратської громади.

Основним знаряддям праці піратів був корабель. Кар'єра морського розбійника починалася із захоплення більш-менш пристойного судна. Найчастіше це відбувалося внаслідок змови, коли збунтована команда перебирала владу над кораблем. Карибські пірати починали з викрадання звичайного човна (піроги), а потім уже добували собі більші судна, аж поки не захоплювали бажаний корабель.

Ті, що мали постійні бази на березі, часто самі будували судна. Давні хроніки свідчать, що на потреби анатолійських піратів працювали організовані ними корабельні та зброярні. Будували собі кораблі й вікінги, берберійці, легендарні жителі Лібертатії.

З огляду на специфіку свого ремесла пірати найвище цінували легкі, маневрені й передусім швидкі судна. Ці якості відігравали вирішальну роль у їхній «роботі»: швидко наздогнати жертву, взяти її на абордаж і тут же втекти.

За античних часів улюбленими піратськими суднами були хеміоли і лібурни. В середньовічній Європі боялися «довгих кораблів» вікінгів, оздоблених різьбленими міфічними звірами дракарів і снеккарів. Берберійці успішно користувалися весельно-вітрильними фелюками, а також більшими кораблями: галерами, півгалерами, галеонами і шебеками. Карибські пірати полюбляли бригантини, які являли собою поєднання індіанського човна з європейським вітрильником. У XVIII столітті розбійники найчастіше використовували невеликі, але добре озброєні фрегати або ще менші корвети. В Індійському океані і китайських морях піратські кораблі мало чим конструктивно відрізнялися від типових для тих вод суден. Були це арабські дови, малайські прави і китайські джонки.

Захопивши якийсь корабель, пірати часто його переробляли, пристосовуючи до власних потреб. Нерідко нарощували борти,