Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

суспільства у виборах депутатів, у складанні та прийнятті наказів до Катерининської законодавчої комісії, що була просякнута ідеєю автономізму, прагненням відстояти власну правову традицію, коли нова шляхта показала себе найбільш політично свідомим станом[351]. Показовою з точки зору патріотичної солідарності, і найголовніше — корпоративної етики, є позиція призначених суддів у справі заарештованої Румянцевим ніжинської опозиційної шляхти, підданої спеціальному військовому суду: дехто з суддів удав із себе хворого, 5 подали у відставку, решта — не з’явилися на судові засідання[352].

Узагальнюючи, можна впевнено говорити, що суддівство набуло в Гетьманщині XVIII ст. певних ознак професії. В орбіту здійснення судочинства протягом століття була так чи інакше втягнута значна кількість старшини різного рівня. Здобувши освіту, що стала важливим чинником побудови кар’єри, більшість молоді зі старшинського прошарку набувала першого службового досвіду в канцеляріях різного рівня. Це відкривало шлях до подальшої цивільної кар’єри, зокрема судової, а з нею і статусу. Разом з усією судовою системою суддівський уряд еволюціонував у бік професіоналізації, зменшення залежності від виконавчої влади й усталення етичних засад і принципів судочинства.

* * *

Судівництво Гетьманщини було інституціалізовано, ієрархізовано та уособлювало важливу сферу публічної влади, що здійснювалася відповідно до закону і в процесуальних межах, встановлених законом. Судова влада була легітимізована як знизу — сприйняттям суду навіть нижчими, «аполітичними» верствами суспільства як єдиного інституту забезпечення прав і вирішення конфліктів, так і згори — через законодавчі акти і визнання реально діючої системи судочинства, що de facto спиралася на норми Литовського статуту й судову практику. Суддівський корпус, представлений як козацькими, так і міськими судовими урядовцями від генеральних і полкових суддів до війтів, бурмістрів, райців, возних і судових писарів, мав усі ознаки професійної корпорації. Судове діловодство формалізовано з виокремленням спеціальних підрозділів оповіщувальної, слідчої, процесуально-вирокової і нотаріальної документації[353]. Кримінальний процес був заснований на судовому дослідженні фактів, цивільний залишався контроверсійним, а доказова система базувалася на документальній традиції та інститутах свідків і присяги. Існував очевидний поділ на публічну й приватну сфери. Цивільне право як галузь останньої складалося з чотирьох класичних для Європи частин, відомих ще римському праву: права спадкування, права осіб, речового й договірного. Своєю чергою, вони мають дальший поділ: право спадкування — на спадкування за законом і заповітом; право осіб — на інститути шлюбу, опіки, батьківської влади та ін.; речове право — на володіння й неволодіння; договірне право — на договори й делікти тощо[354].

Гетьманщина успадкувала політичну й правову культуру Речі Посполитої з її парламентаризмом, фетишизацією права, розвиненою судовою системою, приматом приватного права, особистими свободами (що й надалі вважаються базовими). Цей непересічний спадок уповні був засвоєний нею. За зауваженням американського історика Р. Лорда, Річ Посполита виявилася «найбільшим і найамбітнішим експериментом з республіканською формою правління, відомим світові з часів римлян». «Вітчизна, — за висловом одного польського магната у 1620-х роках, що описує кредо аристократії, — полягає не в стінах, кордонах, чи добрах, а в здійсненні законів і свободи». Відомий голландський правник Гуго Гроцій писав у листі до польського приятеля: «…Свобода думати, що захочеш, і говорити, що думаєш, ґрунтується серед вас на законах королівства»[355]. Незважаючи на свої недоліки, польське республіканство з його політичною та правовою системою було важливою школою для української шляхти (не забуваймо, що русини-українці складали найбільшу етнічну групу на території Корони, що робило їх третьою, хоч і не визнаною офіційно, нацією Речі Посполитої). Перефразуючи Вандича, можна сказати, що саме політична нація сформувала і зберігала українську ідентичність та цінності, а республіканська традиція підтримувала своєрідне громадянське суспільство, що існувало під владою чужих держав[356].

Розділ 7
Судова влада на українських землях Російської імперії
7.1. Судова влада за дореформених часів

Політика російського царату щодо приведення до загальноімперських порядків приєднаних українських земель від другої пол. XVIII ст. стала набагато послідовнішою й активнішою, хоча часом допускала й певні відступи від загального курсу. Реалізації цієї політики сприяв і культивований в імперії освічений абсолютизм з його нехтуванням історичними традиціями й вірою в швидку науково обґрунтовану перебудову суспільства.

Саме в цей час західна філософська думка народжує низку знакових творів, у яких уперше йдеться про незалежність або певне автономне значення судової влади в системі державної влади. Визначну роль тут відіграв трактат Ш. Л. Монтеск’є «Про дух законів» 1748 р.[357] В одній із глав твору, яка має назву «Про державний лад Англії», автор зазначає, що в кожній державі існує три види влади: законодавча влада, виконавча влада у справах, що підлягають праву народів, та виконавча влада у справах цивільного права, або судова влада (la puissance de juger). Монтеск’є вважав за необхідне відокремити судову владу від законодавчої, щоб уникнути встановлення свавільних повноважень суду, та від виконавчої, щоб суддя не міг бути гнобителем[358]. Пропонувалося доручити судову владу тимчасовим виборним колегіям, щоб «така страшна для народу судова влада не була пов’язана ні з