Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

— І? — я ковтнула каву, хоча вона була ще гаряча.

— Пам’ятаєш ту Маринку, з якою ти колись працювала? Ще в агенції. Вона завжди якось… занадто цікавилась твоїм особистим.

Я нахмурилась.

— Та вона ж давно виїхала з міста.

— От і ні. Вона повернулась. І тепер працює… в тій самій конторі, де Антон оформляв свої документи на суд.

Я поклала чашку. Тихо. Але всередині — як вибух.

— Ти думаєш, це вона писала ті анонімки?

— Я не думаю. Я впевнена. Вчора бачила її в супермаркеті. І вона щось говорила про “бідного Антона, якого жінка знищила”. Так слово в слово.

Я довго мовчала. Потім розсміялась. Так, нервово. Але щиро.

— Виходить, є ще фан-клуби у деяких чоловіків. Навіть якщо вони самі вже нічого не роблять.

— Деякі жінки хочуть рятувати навіть тих, хто тоне з власної волі, — філософськи підсумувала Свєта. — Але ти вже не в тому човні, подруго. Ти на березі. І в тебе є чай і пиріг.

Вдома я відкрила коробку з документами. Старими, пожовклими. Там були копії контрактів, листи від колишніх клієнтів, навіть вирізки з газет — все, що я колись зберігала.

Я шукала в собі злість. Не знайшла. Була тільки втома. І ясність.

— Ну що ж, Маринка, — сказала я вголос. — Якщо ти справді так хочеш вплутатись у чуже життя, спробуй. Але попереджаю: я вже не та, що була тоді. І зараз — вхід без запрошення платний.

Славік увечері приїхав неочікувано. Не до мене — до майстра, у якого замовив меблі для свого нового кабінету.

— Я знаю, що ти не хочеш сюрпризів, — сказав він. — Але просто побачити тебе хвилинку — дуже хотілось.

— Тільки одну хвилинку?

— Ну, дві. Але з повагою до твоїх кордонів.

Я вийшла на ганок. У пледі, з чашкою чаю. І ми просто стояли. Поруч. Без розмов. Без потреби щось доводити.

І тоді я зрозуміла: спокій — це не коли навколо тиша. А коли в тобі її не можуть зламати.

А вночі мені написав Антон. Вперше за довгий час. Не з образами. І не з погрозами. А з одним реченням:

«Я не знаю, як ти це зробила. Але ти справді стала кимось іншим. І це лякає.»