Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

“Боротьба, яку ти не вибираєш — але виграєш”
Лист лежав на столі, мов гримуча змія, яка ще не вкусила, але вже шипить.

Я стояла з чашкою чаю, вдихала аромат лаванди і не могла змусити себе його відкрити.

Не тому, що боялась. А тому, що втомилась. Від нападів, від сюрпризів, від того, що кожен раз, коли ти тільки-но дозволяєш собі видихнути — хтось обов’язково хоче загнати тебе назад у бій.

Славік сидів на кухні, розбирав коробку з новими кухонними вагами — він хотів зробити сюрприз і зранку спекти мафіни, але побачив мій погляд.

Завмер.

— Щось сталося?

Я кивнула на конверт.

— Дивись сам.

Він узяв лист, обережно розрізав край ножем і витягнув два аркуші. Прочитав. І тільки стиснув щелепу.

— Вони серйозно?

— Серйозно, — відповіла я. — Хтось із родичів Антона подав клопотання про перегляд справи через “можливі упередження під час розгляду”.

— Вони що, з глузду з’їхали?

Я тільки знизала плечима.

— Це вже не важливо. Я знала, що спокій не вічний. Але тепер — я не та, що була раніше.

— Що будемо робити?

— Жити. Але паралельно — готуватись.

У студії я не показувала нікому свого стану. Усміхалась. Проводила заняття.

Свєта тільки скосила на мене очі — вона завжди все відчуває.

— Щось знову?

— Лист із минулого.

— Угу, — кивнула вона. — Як завжди в найгірший момент.

— Не найгірший. Просто… незручний.

— А він знає?

— Він усе читає з мого обличчя, — я кивнула на двері, за якими стояв Славік і чекав мене після заняття.

Він не нав’язується. Але завжди — поряд. І ця тиша його присутності гріє більше, ніж будь-які обіцянки.

Ввечері ми сиділи з ним на кухні. Я чистила яблука для шарлотки, а він різав горіхи.

Ми мовчали. Але це не було гнітюче мовчання. Це було наше.

— Я думаю, — сказав він нарешті, — що, можливо, хтось із його рідні бачить у тобі загрозу. Бо ти вийшла з цього сильнішою. І тепер маєш голос.

— Можливо. Але чому тепер?

— Бо тепер ти не одна.

Він сказав це тихо, спокійно. Але в мене все всередині затремтіло.

Бо вперше я це відчула не як слабкість. А як силу.

— Ти знаєш, — усміхнулась я, — іноді хочеться бути не “воїном світла”, а просто жінкою, яка п’є чай і дивиться фільм. Без тригерів і драми.

— І будеш. Але спочатку — мафіни. Бо ми не здамося без десерту.

Пізно ввечері, коли всі заснули, я знову перечитала лист. Потім — взяла блокнот і написала:

«Мене намагаються зламати, бо бачать — я більше не плачу на очах. А мовчу з гідністю.

І саме тому — цього разу вони не переможуть.»

Ранок, ще без кави, але вже із пакетом сміття. Не люблю коли із вечора залишається їжа, а на ранок аромат не такий вже і бадьорий і точно не приємний. Тож перше що я зробила це пішла викинути сміття і побачила біля хвіртки… людину.

І не кого-небудь. А того, про кого я давно мріяла ніколи більше не чути.

Я застигла на місці, тримаючи пакет зі сміттям у руці, як щит.

Біля хвіртки стояв… Віктор. Колишній керівник із рекламного агентства. Той самий, чия присутність колись викликала в мені відчуття сирого холоду по хребту. Той, хто кілька років тому зруйнував усе, що я будувала професійно, і зробив вигляд, що нічого не сталося.

— Маша, — сказав він, ніби ми бачилися минулого тижня, а не минулого життя.

— Ти загубив щось у моєму дворі? — спокійно запитала я, хоча всередині мене вже не співала жодна нервова система.

— Я почув, що ти повернулась до справ. І вирішив поговорити.

— Про що? — Я навмисно не запросила його зайти.

Якщо хтось колись виштовхав тебе за двері життя — хай постоїть з іншого боку.

— Про новий проєкт. Є вакансія координатора. І… я подумав, ти підійдеш. Я чув про твою школу. Про виступи. Я завжди вірив у тебе.

Я насилу стрималась, щоб не засміятись.

— Ти віриш у мене після того, як зробив усе, щоб я ніколи не працювала в цій сфері?

— Це було непорозуміння. Емоції. Бізнес. Але зараз — усе інакше.

— Ні. Не все. Я — інакша. І не працюю з людьми, які бачать у “непорозумінні” мою зламану кар’єру.

Він стояв ще кілька секунд. Очі бігали, як у людини, яка звикла до влади, але зустріла силу іншого рівня.

— Добре, — буркнув. — Якщо зміниш думку — телефонуй.

— Я не змінюю думки. Я змінюю життя.

І я зачинила хвіртку. Повільно. Але з таким задоволенням, ніби поклала фінальну крапку у книзі, яку колись не змогла дописати.

Удома Славік уже збирався на зустріч із місцевими підприємцями. Він почав активно шукати простір під власну кавʼярню — “не як у всіх”, а якось по-своєму. І це мене надихало.

— Усе гаразд? — запитав він, вдягаючи куртку.

— Твій конкурент приходив.

— Та ну?

— Старий бос. Пропонував проєкт. Але я обрала інше.

— І правильно. Минуле має залишатись у минулому.

— А якщо воно приходить у двір?

— То тоді ти виходиш і показуєш, хто тут хазяйка.

День я провела в школі. Зустрічі, підготовка до свята, костюми, репетиції.

Свєта принесла список — хто що готує.

— Оля несе млинці. Галя — лимонад. Я — тістечка. А ти?

— Я — внутрішній стрижень.

— Ха! А на десерт?

— Мафіни від Славіка. Без глютену, зате з любовʼю.

Ввечері, коли всі розійшлися, я залишилась одна в залі. Увімкнула музику. Ту саму, яку слухала тоді, коли думала, що життя закінчилось.

А тепер — воно тільки починалось. Моє. Свідоме. Не ідеальне, але чесне.

Я танцювала сама. Без глядачів. Але з собою.

А ввечері, коли я вже збиралась вимкнути світло, подзвонила Свєта. Її голос був тихим, майже змовницьким:

— Маш… Ти зараз сядь. Я дещо знайшла про ті записки. І воно… цікавіше, ніж ми думали.
 

“Не всі, кого ти лишила в минулому, знають, що лишились”
 

— Я знала, що десь уже бачила той почерк, — сказала Свєта, коли ми зустрілися в кав’ярні наступного ранку. — Але не могла згадати де.