Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Звук ішов від приземкуватої кам’яної церкви, зведеної, судячи з вигляду, набагато пізніше за навколишні будинки, — неоковирної подоби готичних соборів з непропорційно високим цокольним поверхом і віконницями на вікнах. Хоча стрілок на годиннику з мого боку будівлі не було, я знав, що грубі удари сповіщали про одинадцяту годину. Потім раптово всі думки про час стерлися з моєї свідомості, їх витіснили повні невимовного жаху яскраві образи, і сталося це раніше, ніж я встиг зрозуміти, що трапилось. Розчахнуті двері церкви відкривали чорний прямокутник внутрішнього приміщення, і поки я вдивлявся у цю чорноту, щось її перетнуло — а може, мені це лише здалося. Розум обпекло усвідомлення якогось жаху, який здавався ще страшнішим через те, що, ретельно все проаналізувавши й зваживши, нічого жахливого я в ньому не знайшов.
Це була жива істота — перша жива істота, не рахуючи водія, відколи ми в’їхали до центральної частини міста, і якби я був менш знервований, можливо, нічого страшного мені б і не привиділось. За якусь хвильку я з’ясував, що то був пастор, хоча й у досить незвичному одязі, вочевидь, запровадженому, коли Орден Дагона оновив ритуали місцевих церков. Річ, яка одразу привернула мою увагу і викликала напад тваринного страху, була високою тіарою на його голові — точною копією тієї, яку показувала мені міс Тілтон минулого вечора. Ця ж, розбурхуючи мою уяву, надавала млявому обличчю і всій незграбній зовнішності суб’єкта в рясі огидного й лиховісного виразу. Скоро я зрозумів, що в цьому разі нема сенсу говорити про вплив якихось моторошних псевдоспогадів. Хіба ж дивно, що загадковий місцевий культ взяв за один із символів унікальний головний убір, з якихось причин добре знайомий усій громаді — скажімо, як частина знайденого скарбу?
Аж ось на хідниках з’явилися моложаві на вигляд, однак худі й відразливі чоловіки, які чимчикували хто поодинці, а хто по двоє-троє. Подекуди на нижніх поверхах напівзруйнованих будинків були маленькі крамнички з припорошеними пилюкою вивісками, а ще я розгледів кілька припаркованих біля хідників вантажівок. Наш автобус поторохтів далі, і з кожною наступною миттю шум водоспаду ставав гучнішим, аж поки я нарешті побачив попереду доволі глибоку річкову протоку і широкий місток з металевими поручнями, за яким відкривалася простора площа.
Коли ми проїжджали через міст, я крутив головою на всі боки: кілька фабричних будівель стояло на краю порослого травою урвища, подекуди ледь не сповзаючи його схилом. Далеко внизу вирували водоспади: два каскади пінилися вище за течією, праворуч, а нижче, ліворуч, принаймні ще один. Шум у цьому місці був просто оглушливий. Далі ми перебрались на протилежний берег річки, в’їхали на півкружжя площі і зупинились перед високою, із куполом і залишками жовтої фарби на фасаді, будівлею праворуч. Напівстерта вивіска повідомляла, що це і є Джилмен-Хаус.
Я з полегкістю вийшов із автобуса і одразу пішов до пошарпаного готелю — занести валізу. Там я побачив лиш одну людину — досить літнього чоловіка без жодних ознак того, що я вже почав називати «інсмутським виглядом»; я вирішив поки що не розпитувати його про речі, що так мене тривожили, пам’ятаючи, які події відбувалися саме в цьому готелі. Натомість я вийшов на площу і оцінюючим поглядом окинув краєвид.
По один бік брукованої каменем площі тяглася рівна смуга річки; по інший — півколо пологих дахів над цегляними будинками, збудованими приблизно у 1800-ті роки, від яких на південний схід, південь і південний захід розходилися променями вулиці. Ліхтарів на стовпах було мало, усі, напевно зі слабенькими лампами розжарювання, але я тим не переймався, бо мав намір покинути це місто ще до настання темряви, хай навіть ніч обіцяла бути місячною і світлою. Навколишні будинки були в непоганому стані, в десятку з них працювали якісь заклади. В одному розташувалася бакалійна крамниця Першої національної мережі, в інших — поганенький ресторанчик, аптека, контора з оптової торгівлі рибою, а у найдальшому кінці площі, що у східному напрямку, поблизу річки — офіс єдиного на все місто промислового підприємства — золотоочисної компанії Марша. Я помітив з десяток людей і чотири або п’ять припаркованих на площі легкових та вантажних автомобілів. Без зайвих пояснень було зрозуміло, що саме тут — центр ділового і громадського життя Інсмута. У східному напрямку око вабила синя гладінь гавані, проти якої височіли руїни колись величних і прегарних георгіанських дзвіниць. Біля самої води на протилежному березі річки я побачив білу вежу — вона увінчувала те, що мало бути фабрикою Марша.
З якоїсь причини я вирішив розпочати знайомство з містом із бакалійної крамниці, працівники якої, як мені здалося, не були корінними інсмутцями. В ній я застав хлопця років сімнадцяти і не без задоволення помітив, що той — доволі тямущий і привітний, що обіцяло мені отримання потрібної інформації. Швидко з’ясувалося, що хлопець і сам охочий до балачок, а тому досить швидко я дізнався, що йому остогидли і постійний рибний сморід, і відлюдькуваті городяни, а розмова з новою людиною давала йому справжню насолоду. Юнак був родом із Аркгема, а тут мешкав разом з родиною із Іпсвіча, але тільки-но випадала вільна година, він одразу ж тікав додому. Рідним дуже не до вподоби його робота в Інсмуті, але керівництво компанії, якій належить ця крамниця, вирішило направити його сюди, а втрачати посаду йому зовсім не хотілося.
За його словами, в Інсмуті немає ні публічної бібліотеки, ні торгової палати, але я і сам зможу оглянути місто. Вулиця, якою я дістався до цієї площі, називалася Федерал-стріт. На захід від неї лежали гарні старовинні житлові квартали Брод-, Вашингтон-, Лафайєт- і Адамс-стріт, а на схід, ближче до берега, купчилися халупи. Саме серед цих халуп — на Мейн-стріт — я натрапив на старовинні георгіанські церкви, але парафіяни їх уже давно покинули. Як він сказав, у цих кварталах було б добре не привертати до себе уваги, особливо — на північ від річки, бо люди там непривітні й налаштовані вороже. Саме в тому районі зникло кілька подорожніх.
Певні райони міста вважалися мало не забороненими, у чому він переконався дорогою ціною. Наприклад, не варто довго вештатись поблизу фабрики Марша, біля діючих церков, а ще — біля будинку з колонами на Нью-Черч-Ґрін, що належить Ордену Дагона. Церкви доволі химерні — загальновизнані конфесії їх зреклися, і вони мають украй дивні обряди та ритуальне вбрання. Їхні вірування побудовані на єресі й таємних обрядах, які, буцімто, сприяють чудодійному перетворенню і ведуть до своєрідного тілесного безсмертя на цім світі. Душпастир юнака — доктор Воллес з методистської церкви в Есбері, округ Аркгем — настійливо відраджував його ходити до будь-якої з інсмутських церков.
Щодо місцевих жителів, то він і сам нічого путнього про них сказати не може. Вони дуже потайливі й відлюдькуваті, немов звірі у норах, і навряд чи хто знає напевне, як вони проводять час, коли не зайняті своєю безглуздою риболовлею. Судячи з кількості випитого контрабандного пійла, вони цілісінький день валяються п’яні як чіп. Складається враження, що їх пов’язують своєрідні братерські стосунки, певне взаєморозуміння, єднає зневага і ненависть до навколишнього світу, наче їм доступні якісь інші, набагато кращі світи.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3», після закриття браузера.