Читати книгу - "Це не моя справа"

— Знімаю шкуру кролика, — пояснив я, несучи Нетту до шезлонга і вкладаючи її на нього долілиць. Мені довелося з нею трохи помучитися, поки я врешті не натиснув коліном їй на хребет.

Коррідан схопив мене за руку, але я відкинув її.

— Погляньте-но краще на цей пасок, — порадив я йому, вказавши на важкий пояс для грошей, обмотаний навколо її талії.

Коррідан зупинився, щось пробурмотів і відступив.

Я розстібнув пряжку, зняв пояс і відійшов убік.

Нетта лежала на шезлонгу, важко дихаючи — кулаки стиснуті, дихання пришвидшене. Я ривком випорожнив уміст паска на килим перед Корріданом.

— Ось тут усі вони, друже, — з мелодраматичним жестом сказав я. — Коштовності вартістю в п’ятдесят тисяч фунтів. Заберіть їх — це награбоване добро з колекції Алленбі!

Коррідан витріщився на каблучки, кольє та браслети у себе під ногами. Діаманти, рубіни та смарагди яскраво виблискували в електричному світлі.

— Я вб’ю тебе за це! — заверещала Нетта, раптово сідаючи у шезлонгу. Тоді схопилася на ноги і рвонула до мене.

Я відштовхнув її так грубо, що вона аж заточилася і впала на підлогу.

— Тобі кінець, Нетто, — сказав я, стоячи над нею. — Зрозумій це нарешті! Якби ти не вбила Литтлджонса, я зміг би тобі ще підіграти, але ти вбила його, щоб урятувати свою гнилу шкуру, і це все й вирішило. Як ти гадаєш, хто в біса я є? Бовдур? Я ніколи б не став допомагати тобі навіть за все золото світу!

Нетта зіп’ялася на ноги й безвільно впала у шезлонг, затуливши обличчя руками.

Я повернувся до Коррідана, котрий усе ще стояв, мов загіпнотизований, втупившись поглядом у гірку коштовностей біля своїх ніг.

— Сподіваюсь, ви задоволені, — промовив я. — Я пообіцяв сам собі розкрити справу Алленбі — тому що ви були такий зарозумілий, — і я зробив це.

Обличчя Коррідана було спантеличене.

Він переводив погляд з Нетти на мене.

— Як ви здогадалися, що коштовності — на ній? — врешті спитав він.

— Вас вельми здивує, як багато всього я знаю, — озвавсь я. — За пограбуванням Алленбі стояли Джек із Неттою. Я викладу вам усі факти, а тоді вже ви зможете зібрати докази. Хочете це почути?

— Звісно! — сказав інспектор, нагнувся, зібрав коштовності й поскладав їх назад у пояс. — Як ви до всього цього домислилися? — поцікавився він. І поклав пасок на стіл.

— Усе почалося з того, що я не повірив у Неттине самогубство, — почав я, запалюючи сигарету. — Я переконався у своїх підозрах після того, як обшукав її помешкання. Зникли більша частина її одягу та всі тонкі панчохи. Я вже трохи знав Нетту, а тому мав деяке уявлення про її характер. Вона не з тих, хто вчиняє самогубство, до того ж вона обожнювала свій одяг. Після того, як тіло викрали, я запідозрив, що в квартирі загинула якась інша жінка; натомість Нетта, рятуючись утечею, прихопила з собою стільки одягу, скільки змогла донести.

Коррідан стояв, притулившись до стіни та дивлячись на мене.

— Це все ви мені й раніше казали, — зауважив він, — зрештою, я й сам це з’ясував.

— Авжеж, — погодивсь я. — Але мене й надалі багато що спантеличувало. По-перше, хто була та мертва дівчина? І ще дещо заганяло мене в глухий кут. Чому Нетта, якщо в неї було вдосталь часу, залишила в квартирі шістнадцять п’ятифунтових купюр і цінні папери на п’ять тисяч фунтів? Я довго розмірковував над цим, аж поки Медж Кеннітт не повідала мені, що того вечора до Нетти приходили чоловік із дівчиною. Очевидно, саме ця дівчина і загинула. Чоловік убив її, а Нетта була співучасницею. Єдиною вірогідною причиною, чому Нетта не взяла гроші з помешкання, була та, що вона не довіряла своєму супутникові, а він не дав її можливості потайки прихопити свої заощадження. Отож, вона змушена була залишити їх у квартирі, сподіваючись забрати гроші пізніше, але я першим знайшов їх.

Я глянув на Нетту, однак та не підвела очей. Вона сиділа нерухомо, затуливши обличчя руками.

— Продовжуйте, — спокійно озвався Коррідан.

— То хто ж був той загадковий чоловік, перед яким вона не хотіла викрити свою схованку з грошима? — провадив я далі. — Я спитав про це в Нетти, і вона сказала, що то був Пітер Френч, коханець Анни Скотт. А це ще один спосіб дізнатися, що він був Неттиним коханцем. Бо, бачте, у Нетти зроду не було сестри. Однак повернімося на мить до Пітера Френча.

— Дев’ять місяців тому Нетта вийшла заміж за Джека Бредлі. З якоїсь причини вони тримали цей шлюб у таємниці й зустрічалися лише на вихідні, коли проводили вікенд разом у Лейкемі, де Бредлі купив для них обох котедж-схованку. Нетта називала себе Анною Скотт, коли перебувала у Лейкемі. Вона повідала мені, що Френч прибрав її сестру через те, що вона звинуватила його у вбивстві Джорджа Джейкобі. Та позаяк сестри в неї ніколи не було, це очевидна брехня. То хто ж тоді була та дівчина, котра загинула в помешканні Нетти і яку згодом знайшли в котеджі в Лейкемі? Я хочу, що ви це з’ясували для себе, Коррідане. Бо дівчина, яку викрали з моргу і потім знайшли у котеджі, була одна й та сама особа.

Коррідан міцно стиснув губи.

— Але ж одна з них була рудоволоса, а інша — білявка, — зауважив він. — Як ви це поясните?

— Нетта вже роз’яснювала це мені, — озвавсь я. — Вона сказала, що Френч спочатку висвітлив її волосся, а потім повернув йому попередній колір, коли перевіз тіло в котедж.

— Чорт забирай! — пробурмотів Коррідан.

Я кивнув.

— Це видається малоймовірним, — погодивсь я, — але обміркувавши все як слід, я вирішив, що так воно й було. Якщо дівчина не була Неттиною сестрою — а я вам довів, що вона нею не була — тоді хто вона і чому її вбили? І чому вбивці так важливо було, щоб її не ідентифікували?

— І ви це з’ясували? — зацікавлено спитав Коррідан.

— Гадаю, що так. І з’ясував це не тільки я, але й Генрі Литтлджонс. Ось чому він і помер.

— І хто це був?

— Сельма Джейкобі, дружина Джорджа Джейкобі, убитого Джеком