Читати книгу - "Пам'ятаю тебе, Олена Арматіна"

В'язка пелена забуття колихнулася, і на її хисткій поверхні замиготіли неясні тіні. Хтось кликав, ніби намагаючись добудитись. Прокидатися відчайдушно не хотілося, і Тамарі спробувала ковзнути назад, у чорну порожнечу, де не було ні думок, ні почуттів, ні серцевого болю, що роздирав у дрібні шматки, який змушував скиглити, згорнувшись у щільний клубочок.

Десь рипнули двері. Почулися тихі голоси, поспішний тупіт ніг. Знову скрип дверей, гучний стукіт віконниць. Повністю відсмикнуті гардини не заважали ні сонячним променям, ні легкому вітерцю, і спальня викупалася в яскравому світлі, тонких, чистих ароматах, що доносилися з саду.

Морок у голові потрохи розсіювався,  а замість нього Тамарі всією шкірою відчула на собі важкий, висвердлюючий все її нутро погляд .

Цей погляд фізично відчутний. Він проникає прямо всередину, відбиваючись новими глухими ударами серця

- Тамарі, - покликав голос із снів, голос із минулого.

Власне, нічого, крім лютого, майже чорного погляду й низького голосу, то жарко шепочучого, то владно наказуючого, у спогадах після тієї страшної першої ночі й не залишилося. Першої та єдиної. Забула обличчя, руки, фігуру. Але ці очі і гуркітливий голос викреслити з пам'яті вона не змогла.

Не впізнати їх було не можливо. А значить, і їхнього власника, теж. Немов у сповільненому кіно Тамарі згадала, як на галявині біля блакитно-цукеркового будинку її погляд зустрівся з чужим, лютим поглядом,  що водночас і кликав до себе,  і лякав.

Піджаре м'язисте тіло, широкий розворот могутніх плечей. Вольове, хиже обличчя з високим чолом, правильними рисами і несподівано зворушливою ямочкою на квадратному підборідді. Міцно стислі від люті чуттєві губи. Навіть на вигляд жорстке, темне волосся, що прямими мициками спадає  на плечі…

- Тамарі…

Навіть від звуку власного імені, від того, як він його вимовляє, їй хочеться застогнати.

-Я знаю, ти мене чуєш.

Поруч із ним навіть повітря змінюється. Починає дзвеніти від напруги. Стає важким, в'язким.

Так страшно зустрітись з ним поглядом. Вона приймає єдино правильне, на її думку, у цій ситуації рішення – не розплющувати очі, а вдати з  себе сплячу. Вона спробувала розслабитися і відволіктися… Вдих-видих, вдих – повіяв вітерець і приніс із собою терпкий запах кави, якоїсь пряної трави… Так-так, ельфи теж люблять каву… і чогось ще.

- Це він на мене дмухнув?! - Тамарі здалося, що вона почула задоволений смішок.

- Ну, ні. Я не принесу йому такого задоволення.

І раптом перед її уявним поглядом з'явилася тоненька ниточка, що світилася блакитними іскорками. Тамарі задоволено зрозуміла, що це її магія намагається допомогти їй. Намагаючись більше ні про що не думати, вона подумки пішла за цією ниткою... Високі й масивні двері... Широкі сходи... Снуючі люди-ельфи. Здається, ніхто навіть не здогадався, що за ними, нехай і подумки, спостерігають. А хіба таке буває? Сходи ведуть і вгору, і вниз. Внизу вже знайома їй темноволоса демонеса віддавала слугам розпорядження… Схоже таки,  що її мандри уві сні – то правда,  а не примарлива маячня.  Тамарі спробувала розглянути жінку уважніше, але та раптом напружилась і випросталась, як струна.

- Яка ж вона сильна, - подумала Тамарі і злякавшись, що видасть себе, поспішно подумки пішла далі.

Вона навіть не побачила,  як їй услід здивовано подивилася Маріелла. І хто насмілився сказати,  що ця золотокоса жінка,  що стільки натерпілася за своє  ще таке молоде життя - магічно слаба ельфійка? Он,  як вона мандрує  палацем,  з  цікавістю  оглядаючись навкруги.

- Де ж мої діти? Аби їх не образили, - защемило серце Тамарі.

Тут її думка, ніби кимось ведома, чи навіть підштовхувана, помчала до високих стрільчастих дверей, які охороняли двоє охоронців, і далі – в сад. Ниточка вилася, запрошуючи її за собою – повз якісь дивовижні рослини, повз озеро. І тут вона побачила їх… На галявині – надзвичайно світлій галявині вона побачила свого сина. Він стояв, гнівно насупивши свої темні брівки (як же Тамарі любила їх розгладжувати пальцями!). У руці він тримав палицю і пильно, з цікавістю спостерігав за старим ельфом, що стояв навпроти нього, з палицею побільше. Старий чоловік  віртуозно розмахував дрином, трощачи і ламаючи якийсь квітучий кущ. Дитина, забувши про страх, спробувала повторити пас своєю палицею і захоплено засміялася, коли це в нього таки вийшло. Старий досить ніжно і з заохоченням потріпав хлопця по голові. І, невже здалося? - покосився в її бік.

- Ага, значить, до Десмона приставили няньку, - подумки промовила жінка.

Цієї миті нянь обурено пирхнув і та-а-а-а-к подивився Тамарі прямо в очі, ніби вона його образила!!!! Він що, її помітив? Прямо поряд з Тамарі пролунав гучний задоволений регіт Гранта. В якусь мить їй навіть здалося,  що він, також  подумки,  підглядав за її мандрами. Тієї ж миті почувся звук кроків, що віддалялися.

В очах  заблимало,  заіскрило. А наступної  миті Тамарі вже відчула себе в кімнаті,  в ліжку. Тамарі, не розплющуючи очей, тихенько і з полегшенням зітхнула. Тієї ж миті настільки ненависне їй обличчя – дуже задоволене і посміхнене, затулило собою її уявний погляд. Він радо посміхався.

-То значить, його звуть - Десмон? – пролунав у її голові задоволений голос. Весь цей час він підглядав за її думками? Чи, може, це він і провів її уяву до сина? І її власні можливості тут не до чого?!

У гніві Тамарі схопилася, готова до сварки ... Але в покоях окрім неї самої вже нікого не було. Лише вітер ворушив важкі гардини.

Вона схлипнула, і гарячі сльози покотилися з її гарних очей. Нехай буде так… Вона й сама знала, що її магія дуже слабка… схлип… а він ще й глузує з неї… схлип… продемонстрував їй свою силу, нахаба… схлип… навіть старий зміг її побачити. І взагалі,  де поділася її дочка?  Жінка не відчувала її  присутності. Від  слова «зовсім». Навіть стукоту її  серденька не чутно. То було таке дивне,  таке болісне відчуття. Можливо,  дівчинка встигла сховатися? Тамарі тихенько заплакала.