Читати книгу - "Чарівний талісман (збірник)"

Кинулися ми навтіки… Але… Якщо міряти сили відрами чи каністрами, як шофери бензин, то в нас у баках лишилося заледве на денці Ще кілька метрів — і мотори наші чмихнуть востаннє, і колеса стануть Чую — позаду щось сопе, — доганяє Потім чую — хрипить Він, шаблезубий! І обернутися страшно.

— Агашкін, — кричу, — прощай!

— Прощай, Лесику! Прощай! — це він мені

Бензин мій кінчився, мотор чмихнув. Упав я на землю, потилицю руками накрив.

Усе! Завмер Чекаю. А в голові тільки одне: «За що ж він мене спершу вхопить своїми шаблями — за ногу?.. За руку?.. За спину?»

— Хлопці! Та ви що — подуріли? Це ж я! Жора!

І голос такий хриплий — ну, абсолютно не твій голос

«Але ж тигри шаблезубі людськими голосами не говорять», — думаю

Повертаю голову. Тю! Справді ти. Брудний, замурзаний… Але ти! Власною персоною.

— Агашкін! — гукаю. — Це справді він! Жора Наш Жора Комп'ютер!

Агашкін голову підвів. Усміхається:

— А я давно зрозумів Тільки придурювався Щоб вас розіграти.

Ну, Агашкін! Навіть тут грає п'єсу. Ну, та хай йому грець!

Головне, що ти, ти знову разом із нами. Така мене радість шалена охопила — переказати не можу.

— Як же ти нас знайшов? Де ж ти був? Де тебе носило?

— Та ото ж закрутило мене в тому яру, потягло, я й попрощатися з вами не встиг Крутило, крутило, а тоді — хряп! — на якийсь камінь велетенський. Зачепився я там, тримаюсь

— О! — кажу. — То ми ж той камінь бачили. Ми ж тебе гукали.

— Я чув Але від холоду так захрип, ви ж чуєте, — кричу, кричу, а голосу нема. Я з того боку був, ви мене не бачили Проскочили, далі подалися Перебрався я з того боку каменя на ваш бік, переплив потік, ледве з яру виліз. І подався вас шукати Бачив здаля, як вас якісь мавпи на дерево тягли…

— Так ти хоч знаєш, що то за мавпи? — вигукнув я. — То ж наша трійця — Довгий, Злюкін і Малявка!

— Та ви що?

— Точно, — кажу.

— На мавп перетворилися, — підхоплює Агашкін. — Так, як казав Ясик Гриценко.

— Ну?! — дивуєшся ти

— А тепер вони в ямі сидять, вилізти не можуть Від шаблезубого тікали й попадали Я про тебе згадав: от коли був би Жора з нами, неодмінно щось придумав би, щоб витягти їх звідти

— Треба було їм якусь довгу гілляку простягти або щось накидати, щоб можна було вибратися.

— Ну, ти таки геній! — кажу я. — А ми й не додумалися.

Гілляки довгої там, по-моєму, не було, а от чогось назбирати, здається, можна

— Ага, — закивав Агашкін

— То, може, повернемося, — кажу я. — Пропадуть же! Шкода все-таки

— Гайда! — кажеш ти

Повернули ми назад.

І наче тепліше стало. Чи то від бігу зігрілися, чи від того, що тебе знайшли Що не кажи, утрьох — це не вдвох, утрьох завжди веселіше. Троє — це вже компанія.

Йдемо ми, ступаємо бадьоро, мало не співаємо.

Аж раптом помічаю — пейзаж якийсь незнайомий. Нетой пейзаж Не ті дерева, не ті кущі — все не те.

— Хлопці, — кажу, — по-моєму, ми не в той бік повертаємося

Спинилися ви з Агашкіним, роззираєтеся.

— Мда, — кажеш ти. — Щось не те

— Еге ж, — підтвердив Агашкін. — Не те.

Більше ми нічого сказати не встигли Бо враз попереду почулося могутнє рикання і з-за кущів вистромилася здоровенна страшнюча волохата голова печерного ведмедя.

Часу на обмін думками не було.

Ми рвучко повернули на сто вісімдесят градусів і дружно стартували, як на спринтерську дистанцію Відмінність тільки та, що спринтерська дистанція коротка, сто-двісті метрів, а ми не обмежували себе Коли тікаєш від смертельної небезпеки, ніколи не знаєш, скільки доведеться бігти — чотириста, вісімсот, півтори тисячі чи навіть марафон. Усе залежить від переслідувача, від його настрою, темпераменту й зацікавленості тобою.

Біжучи, я подумав, що спорт, особливо легка атлетика і біг із перешкодами, зародився дуже давно, саме в ті прадавні часи, у яких ми зараз перебували. І не останню роль у перших рекордах відіграли шаблезубий тигр чи печерний ведмідь

Але нам пощастило. Той печерний ведмідь, який нам зустрівся, був, мабуть, не голодний і нами не зацікавився

Бо не лише марафону, а й півтори тисячі метрів ми б уже не подолали.

Коли ми, знесилені, попадали нарешті на землю, навкруги була тиша, погоні не чути.

— Чилдрени, я більше не можу, — не витримав і заплакав Агашкін. — Не можу я більше. Це не життя Мука!.. Весь час тікаєш, весь час мерзнеш, весь час якесь стихійне лихо… Не можу!

Ти ж знаєш, Жоро, хоч би що казав Агашкін, йому чогось завжди хочеться заперечувати А тут я був із ним абсолютно згоден На сто відсотків

Нещасні ті первісні люди. Нещасне їхнє життя Без вогню, без даху над головою Щохвилини чекай якогось стихійного лиха: зливи, повені, урагану Щокроку підстерігають тебе якщо не шаблезубий тигр, то печерний ведмідь або безкрилий птах фороракос із дзьобом-сокирою. Яка несправедливість природи! Не дала людині ані гострих пазурів для захисту, ані ведмежої сили. Хоч лягай і вмирай

— А ви думали, — кажеш ти. — Важко Дуже важко було Але, щоб ви знали, саме через слабкість свою людина й стала людиною. Не маючи пазурів та іклів шаблезубих для захисту, мусила вона розвивати мозок, щоб розумом, хитрістю подолати ворогів Правда, на це еволюції довелося витратити не одну сотню тисяч років

— То що, мені чекати оті сотні тисяч років? — скривився Агашкін. — Я зараз хочу тепла й безпеки

— А чого ж ти, — кажу, — мовчав тоді на Олімпі, як нас викликали і влаштували суд? Чого не просився, щоб вогонь у людства не забирали? Щоб Прометея знову не засуджували? Чого? Ич, розумний який! Правда, Жоро?.

У цьому місці Лесик змушений був перервати свою розповідь, бо Жора сказав:

— Ні! Неправда! До чого тут Агашкін? Чого ти на нього напався? Хіба він винен? Це вже несправедливо!

Лесик знітився. Хотів щось казати…

І в цей час у двері подзвонили.

Розділ XIV,

у якому відбуваються несподіванки для Лесика і Жори Представницька делегація. Прихід таємничого незнайомця Розповідь діда

Усе, що ви прочитали про оті фантастичні пригоди Лесика (а з ним Жори, Агашкіна та інших), розповів він Жорі, починаючи з ранку і впродовж усього недільного дня.

Жорині батьки пішли на фізкультуру — тато на теніс, мама на аеробіку А в другій половині дня,