Читати книгу - "Чарівний талісман (збірник)"

Розгорнули ми купу, де схов був, вибрали собі замашні сокири, різаки найгостріші Й узялися до роботи

Можеш собі уявити, що то була за робота — витягати з бурелому товстелезні колоди, обрубувати кам'яними сокирами гілляки, зв'язувати колоди ліанами Але ми не ремствували Навіть навпаки — підспівувати почали. Бо зігрілися трохи

І робили ми це вже на березі Дніпра А то як би ми той пліт спустили на воду?

Попомучилися ми, але нарешті пліт був готовий Зв'язували колоди прямо на воді у великій затоці. А тоді, взявши довгі жердини, вивели свого «Шаблезубого тигриса» (так ми його назвали) на течію — і почалася наша подорож.

Про ту нашу подорож можна дві серії набалакати: «По Дніпру» і «По морю». Але зараз нема часу

Отже, уяви собі, як це в кіно робиться: спершу один кадр — пливемо Дніпром, підобідуючи на ходу якимись овочами та фруктами. Потім другий кадр — випливаємо з дніпровського гирла у Чорне море. Третій кадр — пливемо бурхливим Чорним морем під саморобними вітрилами з величезного первісного листя Четвертий — знесилені лежимо на плоту, і хтось із нас, хай навіть Агашкін, кричить спрагло: «Земля!» І нарешті кадр п'ятий — виповзаємо ми на Чорноморське узбережжя Кавказу десь у районі теперішньої Гагри.

Скажу тільки одверто, що самі б ми ніколи на нашому «Шаблезубому тигрисі» до Кавказу не дісталися Весь час ми змушені були звертатися до педабогів. Аполлон Григорович допомагав нам вести пліт у морі. Афіна Панасівна робила потрібні обчислення. Без Гери Андріївни ми просто повмирали б від спраги Вона нам допомагала опріснювати воду. Артеміда Семенівна підгодовувала нас увесь час — то пташиними яєчками, то рибкою, а то й просто планктоном. Ну, а про Гефеста Івановича й говорити нічого Бо наша мандрівка — то була суцільна робота, робота і ще раз робота.

От ми й на Кавказі

Ну, певна річ, знову ж таки без учительки географії скелю ту ми не знайшли б Знаєш, скільки на Кавказі скель!

Та нарешті дісталися ми й до скелі

Дивлюсь — стоїть прикутий ланцюгами наш бідний Прометей Гаврилович, а величезний страшнючий орел махає біля нього крилами і націляється здоровенним дзьобом От-от клюне.

Ми всі втрьох як закричимо:

— Ану киш! Ану геть звідси!

Орел на скелі сів, хижим оком на нас здивовано позирає — а це хто такі? Ще наче й усміхається глузливо Зібрали ми останні сили, схопили по каменюці, замахнулися. Аж тут чуємо:

— Хлопці, не робіть цього! — каже зі скелі Прометей Гаврилович. — Не можна його чіпати. Він до Червоної книги занесений.

Розгубилися ми.

— Він же вас терзає! — кажемо

— А хіба він винен? Дурний птах Людського розуму не має Придумали йому в міфі таку роль, він її й виконує

— А що ж робити? Як же тоді вас звільняти? — дивуємося ми.

— Не хвилюйтесь. Головне, що ви прийшли При вас він мене вже не зачепить Бачите? Сидить, не дзьобає Це він тільки на прикутих такий хоробрий А як бачить, що з'явилися вільні люди, то вже й замислився, чи не полетіти йому ліпше додому?

І справді, посидів іще трохи орел, покрутив головою, позираючи на нас, тоді крилами змахнув і полетів геть.

— О! А що я казав! — усміхнувся Прометей Гаврилович. — Тепер і про звільнення подумати можна Дряпайтеся сюди І оті каменюки, що в руках тримаєте, несіть.

Подряпалися ми до Прометея Гавриловича

Узяв він у нас із рук каменюки і почав тими каменюками щосили по ланцюгах гатити. Іскри враз посипалися, ми аж очі замружили, щоб не засліпило

А коли за мить глянули, бачимо — ланцюги вже розбиті, Прометей Гаврилович вільний, і в руках у нього горить смолоскип, від тих іскор запалений І такі в нього очі щасливі — наче сонця сяють Виструнчився він враз, ступив кілька кроків угору, простягнув руку зі смолоскипом, точнісінько як це роблять спортсмени, запалюючи олімпійський вогонь, і на горі спалахнуло полум'я — вогнище.

Дивимося, а навколо вогнища стоять усі педабоги на чолі із Зевсом Парамоновичем.

І всі всміхаються привітно й радісно.

І руки гріють біля вогню

Глянув я, і раптом знову, як тоді на дереві, якимсь таким знайомим здався мені отой кавказький краєвид…

Придивляюся — точно! Це ж наша альпійська гірка, тільки велетенська, в натуральному масштабі Знову!

І враз бачу — гігантський, на півнеба, черевик… Зі знайомим збитим носаком Мій!.. Наступив на скелю. Скеля зривається, з гуркотом летить униз. І ми летимо всі, провалюємось у моторошну темну прірву

На якусь мить втратив я свідомість. А коли отямився, дивлюсь — лежу на дні глибоченної ями Поряд дві якихось мавпи. Зирк на свої руки, ноги, а вони теж волохаті, мавпячі…

Такий мене жах охопив, аж серце зупинилося.

— Ми більше не будемо! Не бу-у-удемо-о! Не бу-у-у… — волаю щосили. Та слів не чути — лише дикі мавпячі звуки: — У-у!. У-у!.. У-у!.

Ну, все! Кінець!.

І тут у відповідь, як надія на порятунок, десь далеко-далеко пролунав шкільний дзвоник…

І маленький вогничок заблимав у темряві й почав наближатися…

Лесик був фантазер.