Читати книгу - "Чарівний талісман (збірник)"
- Жанр: Дитячі книги
- Автор: Всеволод Зіновійович Нестайко
До збірки увійшли три повісті: «Таємниця Віті Зайчика», «Чарівний талісман» і «Повість про те, як школярі побували в доісторичному часі і чим це закінчилося». У цих творах ідеться про шкільне життя, про справжню дружбу, захопливі пригоди й дивовижні події, учасниками яких стають школярі. З притаманною йому майстерністю, щирістю, глибиною автор описує непрості стосунки дітей з дорослими, уміння своїх героїв знаходити вихід зі складних ситуацій. Як завжди, у творах Всеволода Нестайка немає місця тузі, зневірі, журбі; натомість читачів приваблює гумор, самовідданість, оптимізм героїв, віра у здійснення мрій. Для дітей молодшого і середнього шкільного віку.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Всеволод Зіновійович Нестайко
ЧАРІВНИЙ ТАЛІСМАН
Таємниця Віті Зайчика
I
Вона з'явилася раптово й нечутно. Вийшла з темного кутка за шафою і спинилася біля столу — у чорному оксамитному плащі з високим коміром, у крислатому капелюшку з вуаллю, струнка й велична, схожа на королеву. Тінь падала на її обличчя. Лише великі сині очі дивилися з-під вуалі.
Вітя завмер.
Вдома не було нікого.
Двері замкнені на два замки й ланцюжок. Вітя чув, як шалено б'ється його серце. Він сидів на тахті, підібгавши під себе ноги, з книжкою на колінах.
«…містер Паррик, мабуть, досить-таки дивна людина, якщо міс Персимон…»
Він не встиг дочитати до крапки…
З вулиці долинав гомін великого міста.
Десь за стіною джмелем гудів пилосос. Поверхом нижче цинькали на піаніно.
Та ці віддалені звуки ще більше підкреслювали моторошну тишу, яка панувала у квартирі.
Вона ступила ще один нечутний крок, наближаючись до нього.
Вітя придивився і враз похолов — ноги незнайомки не торкалися паркету.
Він ясно бачив: між гостроносими замшевими її черевичками, що ледь визирали з-під довгого, до п'ят, плаща, й підлогою — відстань.
«Так от чому я не чув її кроків!»
Вітя втягнув голову в плечі, напружено чекаючи.
Не дійшовши двох кроків до нього, вона мовчки зробила владний жест рукою у чорній мереживній рукавичці, запрошуючи його йти за собою.
Вона була така впевнена, що не стала чекати, розвернулася й полинула до дверей.
Якусь мить Вітя заціпеніло дивився, як коливається від її рухів плащ. Він помітив, що до чорного оксамиту приліпилася біленька пушинка. Хлопцеві навіть захотілося обережним рухом зняти її (в нього завжди виникало таке бажання, коли він бачив на чужій спині пушинку). Але він, звісно, не наважився. Тільки підвівся й, відчуваючи у грудях холодок, рушив слідом за нею.
У коридорі було напівтемно…
II
Ця велика трикімнатна квартира з високими ліпними стелями і різьбленими дверима, де мешкає Вітя, належала колись Вітиному прапрадіду, відомому київському професорові Федору Антоновичу Коротницькому. Про це нагадувала потемніла від часу мідна табличка, що висіла на їхніх дверях. Тепер вона лежить в одній із шухляд великого, схожого на старовинний замок буфета: «Професор Ф. А. Коротницький».
Потім у цій квартирі жила дочка професора Антоніна Федорівна, бабусина мама, яка вийшла заміж за робітника заводу «Арсенал» Терентія Тарасовича Довганя, та їхні діти — сини Василь і Олександр (обидва загинули на фронті у війну) і дочка Світлана. Коли загинули сини, Терентій Тарасович, хоч його й не відпускали з заводу, упросився на фронт і теж не повернувся…
На тій же площадці, у квартирі навпроти, жив колись молодший брат професора Коротницького віолончеліст Амадей Антонович зі своєю дружиною художницею Стефанією Стефанівною.
Бабуся Світлана ще пам'ятала їх, як вони, зовсім уже старенькі, підтримуючи одне одного і зупиняючись на кожній сходинці, по півгодини піднімалися на четвертий поверх (ліфта в їхньому будинку не було). Бабусі Світлані тоді було років п'ять, і вона вірила, що, коли Стефанія щось малювала, а Амадей Антонович грав у цей час на віолончелі — все, що вона малювала, оживало на полотні, починало рухатися, дихати, говорити… І в її картину можна було навіть увійти… Але варто було Амадею Антоновичу припинити гру, і все одразу ж завмирало.
Так запевняв Стасик, старший за неї на два роки, який жив на першому поверсі; він божився, що сам на власні очі бачив це. Амадей Антонович і Стефанія Стефанівна не мали ні дітей, ні онуків, але дуже любили малечу і завжди частували хлопчиків і дівчаток із їхнього будинку цукерками. А на Новий рік влаштовували незвичайну ялинку, розцяцьковану різними чудернацькими іграшками, які робила сама Стефанія Стефанівна. На цих ялинках бували всі діти з їхнього будинку. Всі, крім бабусі Світлани.
Між родинами професора Коротницького і його брата-віолончеліста існувала якась таємнича сварка. Вони двадцять років не розмовляли, тільки мовчки кивали одне одному при зустрічі.
І коли професор на дев'яносто другому році життя помер і Терентій Тарасович, його зять, вирішив нарешті порушити сімейну заборону і піти до сусідів-родичів, щоб налагодити нарешті стосунки, було вже запізно. Амадея Антоновича і Стефанію Стефанівну напередодні вночі забрала «швидка допомога».
Вони померли в лікарні в один день…
Бабуся Світлана так і не дізналася про сімейну таємницю. І Віті нічого розказати не змогла.
Тепер у квартирі Амадея Антоновича і Стефанії Стефанівни мешкає молоде подружжя — електрослюсар Володя і вчителька англійської мови Олена Петрівна. Володя нещодавно повернувся з армії, щодня чистить на сходах черевики (так часто ніхто в їхньому будинку не чистить черевиків) і бадьоро наспівує солдатські пісні.
А в дев'ятій професорській квартирі живуть тепер Вітя з мамою й бабусею Світланою. Точніше, Вітя з бабусею. Бо Вітина мама — геолог і майже весь час в експедиціях, «у полі», як вона каже. Приїде на кілька днів, обцілує Вітю, нагодує цукерками й морозивом, поплаче — і знову «в поле».
Тато не приїздить зовсім. Тато вже кілька років за кордоном, у Африці. Допомагає африканським країнам налагоджувати національну промисловість. Мама щороку їздить на місяць до нього. Але Вітю з собою не бере. Боїться.
— Там такий клімат… А Зайчик такий слабенький, хворобливий. Ні-ні!..
Вітя справді чогось часто хворіє. Худенький — «самі шкіра та кістки», як каже бабуся Світлана. Ключиці стирчать, ребра випинаються, ручки тоненькі — соромно сорочку скинути. Якось фотограф прийшов у дитсадок із трьома фотоапаратами (то були саме ті два дні, коли Вітя ходив у садок). Почав знімати дітей. Бабуся Світлана як глянула на ті фотографії, обурилася страшенно.
«Ви не майстер! — кричала вона. — Ви — партач! Щоб отаке з дитини зробити!»
«Я не партач! Я своє діло знаю, — образився фотограф. — А от ви… Дитину треба краще годувати».
Бабуся Світлана трохи того фотографа не спопелила з усіма його фотоапаратами.
Вже так як вона Вітю годувала — мало хто своїх онуків годував. Такої бабусі, може, не лише в Києві, в Україні, в усьому світі не було більше.
Все своє життя, всі свої сили, всю свою енергію вкладала бабуся Світлана у догляд за Вітею, у Вітине виховання. День і ніч у буквальному розумінні слова присвячувала вона своєму «зайчику».
Вітя і дня не сидів дома, перед телевізором (бабуся Світлана справедливо вважала, що таке сидіння шкідливе для малих дітей).
Вона водила його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівний талісман (збірник)», після закриття браузера.
