Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

немає, в тилу помічені загони німецької кавалерії. Чортзна-що відбувається. — Грубін був збентежений, але потім згадав, що він же начштабу, друга людина в полку. — Наказую вирушити на ваші позиції і тримати їх! Доручаю збирати всіх солдатів, яких зустрінете на дорозі, і залучати їх до оборони.

— Слухаюсь, пане майоре. Але нам потрібні набої і підтримка артилерії.

— Нічим поки не можу допомогти. Набоїв у нас самих обмаль. Дві батареї є, але в них по шість снарядів на гармату, я не можу з таким запасом їх кинути на передову. Щойно підвезуть боєприпаси, допоможемо.

— І в нас багато поранених, треба доправити їх до шпиталю.

— Шпиталь переповнений, можливо, вони зможуть надіслати фельдшера.

— Там же десятки поранених, деякі важко! — обурився Свенцицький.

— Це війна, поручнику! Тут бувають втрати! — строго сказав Грубін. — Виконуйте наказ.

— Дайте хоч продовольства. Солдати голодні.

— Увечері відправлю до вас дві польові кухні.

— Ще в нас є полонені, їх треба допитати.

— Почекаємо повернення полковника, здайте їх на полкову гауптвахту.

— Слухаюсь.

Полонених ми здали, зібралися їхати, бачили, як із міста валками пішли обози.

— Не розумію, полк відступає, а нам наказують тримати оборону, — здивувався я.

— Теж не розумію, — сумно кивнув поручник.

— Треба взяти хоча б один віз із харчами. Інакше увечері будемо голодувати.

— Ну, ми ж не можемо грабувати обоз.

— Воля ваша, — розвів я руками.

Ми поверталися і зупиняли солдатів, які траплялися дорогою. Вони намагалися довести, що ідуть до штабу у справах, але Свенцицький їх не слухав, кричав і повертав. Попереду знову вдарили гармати, кілька залпів, потім стрілянина з рушниць.

— Ану стояти! — закричав поручник, коли помітив, що кілька солдатів, які побачили нас, спробували втекти до лісу. Надавав їм ляпасів, пообіцяв розстрілювати дезертирів. Солдати стояли насуплені, в руках у кожного гвинтівка. Дуже вже лаяти їх було ризиковано. Я пообіцяв хлопцям увечері дві польові кухні з кашею та хлібом. Це подіяло краще.

— Іване Карповичу, замикайте колону. Якщо будуть спроби втечі — стріляйте! — гучно наказав поручник.

Так і пішли, він попереду, я позаду, а між нами солдати. Усього зібрали півтори сотні бійців. Ціла рота. Щоправда, не всі озброєні, бо коли тікали, загубили гвинтівки. Між тим бій попереду став ущухати. Я боявся, що ось-ось зустрінемо хлопців із нашої роти, яких вибили німці. Але ні, ніхто не відступав. До позицій ще не дійшли, коли побачили наших. До нас підбіг Бобров із рапортом.

— Під час артилерійського нальоту загинули підпоручник та прапорщик, тому я узяв командування на себе. Зобразили втечу з позицій, заманили німців по дорозі, а потім атакували і розгромили у рукопашній! Німці втратили близько двадцяти людей убитими, дванадцять захоплено у полон!

— Молодець Бобров! — похвалив Свенцицький. — Де вбиті командири?

— Пан підпоручник ось там, біля дороги, а у прапорщика влучив снаряд, його розірвало на шматки.

Свенцицький підійшов до тіла підпоручника, що лежав зі здивованим обличчям.

— Пане поручнику, дозвольте звернутися. — Бобров стояв поруч.

— Що таке?

— Дозвольте організувати доставку поранених до шпиталю. Ми знайшли ще три вози.

— Шпиталь переповнений.

— Але тут їх не можна залишати.

— Добре, відправляйте.

— Потрібен ваш наказ.

Свенцицький пішов і наказав поранених відправляти. Також виставив бойову охорону.

— Пане поручнику. — Бобров знову був поруч. Чоловік років за сорок, із військовою виправкою.

— Що таке? — Свенцицький був не дуже радий докучанню Боброва.

— Я тут подивився мапи з планшета покійного підпоручника.

— Для чого? — здивувався офіцер.

— Ось подивіться, ми тут. — Бобров розкрив мапу і показав пальцем. — Ось захоплене німцями село, ось дорога. Німці атакували нас ось тут і відступили. Зараз підтягують артилерію. Навряд чи атакуватимуть увечері, але зранку артилерія знищить нас.

— І що робити?

— Ну, якби я був на місці німців, я б розташував батареї ось на цій висоті. Ось тут би виставив бойову охорону, а тут болото прикриває, — Бобров аж засміявся від збудження, хоч я не розумів його причини.

— І що? — Свенцицький теж не розумів.

— Ну, через болото може бути стежка. Я зараз туди трійко солдат послав, вони перевірять і повернуться.

— То що ти пропонуєш?

— Вночі атакувати німецькі батареї. Це єдина можливість утримати завтра позиції, інакше нас потрощать із гармат! Тим більше, ви підкріплення привели. Десь сотня солдатів висувається і атакує батареї. Захопимо гармати, повернемо їх на ворога, отримаємо перевагу. Коли висота буде за нами, ми матимемо вигідну позицію! — пояснив Бобров.

— Але серед нас ніхто не вміє стріляти з німецьких гармат, ми взагалі піхота! — скривився Свенцицький.

— Та навчимося! Були б гармати, а там уже вистрелимо! Як вам план, пане поручнику? — спитав Бобров.

Свенцицький замислився. Навіть я, людина від армії вже далека, і то розумів, що план цікавий. Поручник кивнув.

— План непоганий, але люди заморилися, щоб нічний бій вести.

— Люди відпочинуть, бо ж виступати будемо вже як стемніє. Тільки б погодувати людей, — зітхнув цей Бобров. — На порожній шлунок атакувати важко.

— Увечері обіцяли прислати дві польові кухні, — зітхнув і Свенцицький, бо сам слабо вірив у ті штабні обіцянки.

— На дорозі, де розбили обоз батальйону, залишилися вози з продовольством Можна підібрати і вбитих коней, — запропонував Бобров.

— Займешся цим? — спитав Свенцицький.

— Так точно. Тільки дозвольте взяти солдатів, на випадок, якщо зіштовхнемося з німцями.

— Два десятки твої.

— Пане поручнику, дозвольте, і я з Бобровим, — попросився Свенцицький.

— Вам би, Іване Карповичу, взагалі краще до штабу повернутися, — зітхнув поручник.

— Ні, я вас покинути не можу. Буду з вами. То дозволяєте?

— Так, їдьте.

Ми узяли солдатів і п’ятеро коней. До поля ішли лісом, потім посиділи, Бобров усе обдивився в бінокль.

— Ну, що там? — спитав я.

— Та наче нічого підозрілого. Сподіваюся, що німці відпочивають, аби продовжити наступ завтра, після того як попрацює артилерія, — сказав Бобров. — Ходімо! Бігом!

Ми швидко рушили дорогою. По нас не стріляли. Добігли до розбитого обозу. Там знайшли один майже цілий віз, щоправда без колеса. Приставили йому колесо з іншого воза, почали вантажити провізію. Кілька мішків із крупою та борошном, бочечку оселедців та два великих ящики тушонки.