Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Повернулася розвідка з болота. Доповіли, що хід через болото є, підійшли впритул до висоти і чули німців нагорі. Ті щось рили там, мабуть, справді встановлювали гармати. Охорони з боку болота не виставляли. А з боку поля стояла рота, яка вже встигла вкопатися у землю. І кілька кулеметів.

— Як я і думав! Німці зараз дуже впевнені у перемозі, наступають, гадають, що ми тільки і думатимемо про те, як би втекти! А ми вдаримо там, де не чекають! — зрадів Бобров. — Причому з двох боків. Частина зайде з боліт, а частина підійде в лоб і чекатиме. Коли ми захопимо висоту, рота охорони спробує відступити, бо вони ж будуть під обстрілом. І тут їх зустріне наш другий загін. — Бобров у захваті показував усе на мапі.

— А далі що? — поцікавився я.

— А далі організуємо оборону на висоті, почекаємо підмоги і наказів. З цієї висоти і атакувати зручно, і дорогу триматимемо під обстрілом! — пояснив Бобров.

— Пане поручнику, як? — спитав я у Свенцицького.

— Ну, план хороший. Але справа в тому, що з офіцерів залишився тільки я один, а загін доведеться розділити на дві частини, — зітхнув поручник.

— Дозвольте мені очолити штурмову групу, — попросив Бобров.

— А хто ви? Є якийсь військовий досвід?

— Ні, — насупився Бобров. — Міщанин із Владивостока, пішов до армії добровольцем.

— Ну от, бачиш, — Свенцицький розвів руками.

— Пане поручнику, — втрутився я, — дозволю нагадати, що рядовий Бобров добре показав себе, фактично врятувавши роту від знищення гарматами. Потім прийняв на себе командування після загибелі офіцерів. Зміг організувати оборону, відбив напад німців, сам атакував. І план хороший вигадав. Можливо, варто ризикнути і довірити йому командування?

— Ви так вважаєте, Іване Карповичу? — спитав поручник.

— Так точно. Тим більше в нас і виходу іншого немає. Або треба відступати, бо зранку німці нас із гармат потрощать, або наступати.

— Відступати не можна — в нас наказ, — сказав Свенцицький і махнув рукою. — Наступатимемо. Бобров, очолиш загін. Ти ж розумієш, що вам пагорб треба за всяку ціну брати, інакше, якщо відступити, вас у болоті перестріляють?

— Так точно, розумію. Коли захопимо пагорб, я одразу організую оборону по південному схилу, де німецька бойова охорона. Там ціла рота, можуть спробувати нас скинути. Беру з собою трофейний сигнальний пістолет. Вистрелю тоді, коли німецька рота з охорони почне нас атакувати. Ви вдарите їй у тил. Якщо пострілу не буде, значить, пагорб ми не взяли, тоді відходьте. Домовилися? — спитав Бобров.

— Так, — кивнув Свенцицький. — Що ж, тепер погодуємо людей, відпочинемо, і в бій. Іване Карповичу, що там із вечерею?

— Ось-ось має бути готова. Тут неподалік поле з картоплею, я відправив людей копати. Буде до оселедців зранку, а поки що куліш, — доповів я.

Каптенармус роти чи то загинув, чи то втік, то я узявся керувати її вбогим господарством. Вибрав кількох мужиків, один кухарем на пароплаві служив, два інших — пасічники, тобто жили при пасіках і самі вміли готувати. Поставив їх біля польової кухні, яку замаскував, щоб не привернула увагу артилерії. На відстані наказав вирити яму, яку виклали бруківкою з дороги, зверху накидали дров і запалили. Наказав усім відійти, бо боявся, що гармати німецькі можуть ударити. Але німці, мабуть, відпочивали, бо уваги на дим не звернули. Як дрова перегоріли, то золу розгребли, покидали на бруківку порубані шматки коня, накрили їх жаринами, а зверху ще землею присипали і залишили на кілька годин. Я бачив, як кочовики у Туркестані так їжу в походах готували.

На всіх одразу кулешу не вистачило, тому спочатку роздали їжу тим, кого відібрав Бобров для штурму пагорба. Котелок кулешу і шматок конини запеченої. Поїли бійці, підбадьорилися. Розляглися серед лісу відпочивати. Коли всіх нагодували, я пішов перевірити охорону. Один заснув, довелося трохи запотиличниками навчити, що у війну на посту спати не можна, інакше сам загинеш і товаришів погубиш. Коли повернувся, то Бобров уже формував колону, призначав десятників.

— Всі в десятку слухаються десятника! І відповідають за кожного! Якщо з десятка хтось у лісі заблукає, то розстріляю всіх! Іти мовчки, не палити, не гриміти. Все залізо перемотайте так, щоб не дзенькнуло! Нагадую, що справа ризикова! Через одного дурня всі загинути можемо. Тому дурнів особисто стрілятиму! — лякав Бобров, і видно було, що солдати його погрозам вірять.

— Ось набої. Я у хлопців позабирав, у кого зайві були. Нам у таборі вони ні до чого, а вам знадобляться, — сказав я йому і подав цілий наплічник набоїв.

— Зовсім без боєприпасів залишаєтеся? — спитав Бобров.

— Ні, у хлопців по два десятки, для оборони вистачить.

— Що ж, пішли ми.

— Успіхів вам.

Загін Боброва висунувся до болота. Десь за годину ще один загін із поручником Свенцицьким виступив до пагорба лісом. Я залишився з десятком солдатів. Шістьох відрядив в охорону, а чотирьох посадив мити накопану картоплю, щоб потім зварити її в мундирах і вранці роздати з оселедцем на сніданок. Мужики, які мили картоплю, були приголомшені денними подіями, трупами та пораненими, сиділи мовчки і тільки зітхали. Мабуть, не такої війни чекали. А іншої війни, здається, і не буває. Я прислухався до канонади. Гриміло і ліворуч, і праворуч, далеко, але потужно. Видно було заграву далеких пожеж. Щось відбувалося навколо, а ми нічого не знали. Я наказав повантажити все наявне майно роти на вози. Бо ж або відступатимемо, або наступатимемо, а тут не залишимося.

Картоплю помили, поставили варити. Ще три мішки залишилося сирої. Крупи — обмаль, тушонки теж. Як я і думав, обіцяні польові кухні з міста не прийшли. І взагалі нікого з міста не було. Навіть ті солдати, що повезли поранених, не повернулися. Вістового жодного, хоч начальство ж завжди любить отримувати звіти та роздавати накази. Дивно це якось було. І тривожно. Але для себе вирішив тривожитися лише за те, що сам зробити можу. А що не можу, то вже хай як буде. Наказав будити мене, коли що, та й пішов спати під один із возів.

Спав, аж поки на пагорбах бій