Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— У німців кілька батарей, вони нас із землею змішають, — не погодився солдат.

— Солдате, як тебе звати?

— Охотник Бобров!

— Так ось, охотнику Бобров, я тут командир, я наказую і вимагаю виконання наказів! — тихо сказав Свенцицький.

— Слухаюся! — погодився солдат. — Але багато поранених, що з ними робити?

— З пораненими залишаємо легкопоранених, нехай далі обробляють рани і чекають на вози зі шпиталю. Я пошлю вістового до штабу. Ми ж вирушимо вперед, щоб допомогти відбити напад німців, — крикнув Свенцицький.

Він, здається, вже відійшов від жаху і швидко віддавав накази. Ми тільки повернули, щоб іти до села, як назустріч нам повалила піхота. Близько сотні солдатів, які покидали шинелі та наплічники, а деякі навіть зброю, бігли щосили нам назустріч.

— Стояти! Стояти! — закричав Свенцицький.

— Німці в селі! Німці! Нашу батарею знищили! Атакували з трьох боків! — валували солдати, але зупинялися, бо Свенцицький вихопив револьвер, а за ним стояв натовп солдатів, залишки роти.

— Повернутися на позиції! Хто спробує тікати, буде розстріляний на місці! — закричав поручник.

Почувся залп.

— З дороги! Швидко! — закричав Бобров і став махати руками. Солдати вмить зрозуміли його, почали розбігатися навсібіч.

Знову вибухи. Снаряди прицільно лягали уздовж дороги, знищуючи все, що було на ній. Стріляли німці добре, але, на щастя, снаряди шматували лише покинуті тіла загиблих. Ще залп. Перележали і його.

— Поручнику, не моя справа, але треба відступити, — прошепотів Бобров.

— Не можна відступати без наказу! — грізно прошепотів Свенцицький.

— Пошліть вістового до штабу, може, наказ уже є. Але наступати нам немає з чим! Без артилерії, набоїв обмаль. І нам треба піти з цього клятого поля, а то нас тут переколошкають!

Поручник важко дихав, думав. Потім кивнув. Наказав солдатам розібрати поранених. По двоє здорових на кожного пораненого. Один тягне товариша, другий — зброю і речі. Я запропонував узяти вцілілі вози. Таких виявилося два. Повантажили на них поранених, упрягалися по десятку і тягнули їх. Німці ще раз вдарили по дорозі, але позаду нас. Ми поступово відступили з поля. Змогли спіймати кількох уцілілих коней, запрягли їх у вози. Повезли до шпиталю найважчих поранених, але більшість залишилася з нами. Поклали їх у лісі, намагалися хоч чимось допомогти. Свенцицький наказав виставити на дорозі бойову охорону, на випадок появи німців. Ми залягли у кущах, дивилися на поле і дорогу. Вона була порожня. Прийшов Свенцицький. Він хвилювався, що зі штабу не посилають вістових, щоб дізнатися, що відбувається у селі.

— Дозвольте ваш бінокль, — попросив Бобров. У поручника був хороший цейсівський бінокль, такий, як у мене на хуторі. Бобров припав до нього, навів на вихід дороги з лісу.

— Що там? — спитав Свенцицький.

— Та наші біжать. Відступають. Четверо. Чорт! Німці!

Я бачив удалині білі плямки чотирьох наших на дорозі, а за ними трохи більші плямки вершників. Постріл.

— Що там? — спитав я.

— Одного з наших підстрелили, інші здаються, — прошепотів Бобров. — Їх оточили і повели.

Несподівано постріли.

— Усіх полонених убили. Здається, біля того місця, де лежали вбиті коректувальники, — прохрипів Бобров.

— Що за німці? — спитав поручник, який перед тим наказав виставити пости в тилу, щоб ніхто і не думав тікати.

— Німці, верхи. Це розвідка. Намагаємося підпустити якнайближче. Потім даємо залп. Треба спробувати взяти полоненого, щоб допитати і з’ясувати, що відбувається. У першого не стріляти, тільки у коня. Так, пане поручнику? — спитав Бобров, щоб не було враження, наче він тут командує.

— Так, стріляти з мого наказу! І лежати тихо! — додав Свенцицький.

Ми залягли і чекали. Німці не дуже поспішали. Спочатку наблизилися, потім відступили, з’їхали з дороги на поле, під’їхали, знову відступили.

— Ну і обережна ж ця німчура! — прошепотів поручник.

— Нічого, наші будуть. Якби не збиралися їхати вперед, уже повернулися б, — прошепотів Бобров.

Справді, німці таки попрямували до нас. Двома маленькими загонами. У першому було троє вершників, у другому одинадцять.

— Перших пропускаємо, — прошепотів Бобров. — Іване Карповичу, вони за вами. — Я кивнув. — Наступних уже розстрілюємо за наказом.

Бобров подивився на поручника. Той кивнув і пошепки передав наказ бійцям. Я поліз у ліс, наказавши двом солдатам бігти за мною. Ми залягли в улоговинці, з якої дорогу добре було видно. Побачили трьох вершників, які уважно роздивлялися навколо. Вони були вже біля нас, коли позаду почулися постріли. Це наші розстрілювали другий загін кавалерії. Я крикнув, і хлопці вистрелили. Одного німця вбили, під двома іншими вбили коней. Поки німці підхопилися, я вже наставив на них браунінг. Німці підняли руки. Ми повели їх по дорозі. Там хлопці ловили німецьких коней із другого загону. Свенцицький покликав підпоручника, який був у роті.

— Зараз ми з Іваном Карповичем з’їздимо до штабу, з’ясуємо, що і як, — сказав Свенцицький. — Ви тут тримайте оборону і німців по дорозі не пропускайте. Все зрозуміло?

— Так точно, — відповів підпоручник. Зовсім молодий хлопчик, який дивився на нас ошелешеними очима. Якби не Бобров поруч, страшно було б на нього роту залишати.

Ми повантажили зв’язаних полонених на коней і поспішили до штабу, щоб отримати наказ щодо подальших дій. Скільки їхали, назустріч нам ніхто не траплявся, а от наздоганяли ми багатьох. Вози обозу, яким пощастило проскочити перед гарматним ударом, два вози з пораненими, піші солдати. Позаду, де залишилася рота, почулася стрілянина. Здається, німці вирішили наступати далі й атакували роту. Поручник нагнав коня, ми поспішали за ним.

Коли прибули до маленького містечка, де стояв штаб полку, застали там страшну метушню. Всі бігали, кричали, ніхто нічого не знав, але обоз вантажився і вже відступав. Ройтера на місці не було, він відбув на передову. Свенцицький знайшов нового начштабу полку майора Грубіна, доповів про ситуацію на передовій.

— Село Монінгер узято противником, батальйон, який його обороняв, розбитий, залишки безладно відступають. Маршова рота, яку я очолюю, потрапила під сильний артилерійський обстріл, у ході якого втрачено близько сорока людей убитими та пораненими. Ми ліквідували спостережний пункт німецьких коректувальників, а також кінний загін німецької розвідки. Тримаємо оборону біля дороги, ось тут, — поручник показав на мапі, розстеленій перед майором. — Чекаю на подальші накази.

Майор подивився на Свенцицького, і з цього погляду було видно, що начштабу сам розгублений.

— Зв’язку зі штабом дивізії