Читати книгу - "Кубанська Україна, Рінат Петрович Польовий"

Та будучи в залежності від Денікіна, в певному розумінні, в полоні у нього, кубанські “провідники” на конфлікт не йшли. Під час Другого кубанського походу Добровольчої армії головним для кубанських “міністрів” було “бажання приподобатися московським людям”; це відчувалося “з усіх розпоряджень” кубанського уряду і кубанського отамана[220]. Тому Іванис і пише, що сервілізм “безмежно розвівся в кубанському політичному керівництві”[221]. Використовуючи це делікатне латинське слово, Іванис все ж називає кубанських “вождів” типу Бича і Филимонова рабами, бо сервілізмросійською мовою означає “раболепство”. То чи варто дивуватися, що, попри вигнання на початку серпня 1918 р. більшовиків із Катеринодара, уряд Бича не відновив дію Конституції Кубанського Краю. І це в час, коли кубанські козаки творили вже 90% складу Добрармії[222], коли Денікін по руках і ногах був зв’язаний залежністю від своєї ж армії, кубанської за особовим складом.

“Я переконано тверджу, – свідчив Антон Денікін, – той, хто захотів би тоді ліквідувати кубанську владу, змушений був би вживати в Краї систему чистого большевицького терору проти самостійників і опинився б у цілковитій залежності від кубанських військових начальників”[223].

Цінне визнання, хоч і не до кінця щире. Справедливіше було б поставити питання так: “Чи можливий був би терор проти абсолютної більшості власної армії?”

“По зайнятті Катеринодара, коли козаки творили 90% армії, – писав В. Іванис, – Кубуряд при певній упертості міг добитися формування Кубанської армії. Денікін знав, що козаки послухають Кубуряд, а не його, тим більше в такому питанні, як творення своєї армії. Слід додати, що ні серед козаків, ні серед козацьких старшин особливої прихильності до Добрармії не було. Козаки звикли бути під командою своїх офіцерів… У Добрармії їм призначали начальством “картузників”[224].

Не хотіли служити під командою Денікіна і новгородні. “На Кубані серед навгородніх чимало було офіцерів не тільки військового часу, а й кадрових, були й Генерального штабу. Вони не уникали виконання обов’язку, але не бажали служити в Добрармії. Через те зверталися до кубанської військової влади з проханням призначити (їх) у козацькі військові частини та установи. Але їм, як некозакам, радили йти в Добрармію… Так ці, свої люди, втрачалися…” Так усе кубанське новгороднє старшинство було передано у розпорядження Добрармії[225].

Кинули на поталу великодержавникам і козаків: наказ№ 11 від 27 червня 1918 р. про мобілізацію козаків віддав усіх їх у підпорядкування Добрармії. Уряд Бича навіть незастеріг за кубанцями традиційного права на територіальні частини і командування ними старшинами-кубанцями. На це право “не посягала (навіть) царська Росія”. Цим наказом не тільки було викликано недовіру кубанських козаків і старшин до свого уряду, а й “перекреслювалася можливість творення своєї армії, до якої так прагнули кубанці”[226]. “Так невеликий військовий загін, що звався Добрамією, розрісся за рахунок кубанських же козаків у наддержаву над Кубанським Краєм”[227].

Шлях творення власної армії – твердий шлях. Але видається, що кубанським керівникам не треба було створювати армії, варто було іменем Надзвичайної крайової ради прийняти три історичні рішення: відновити дію Конституції Кубанської Народної Республіки, приєднати до Кубані Чорноморію та проголосити, що всі збройні сили, які перебувають на території незалежної Кубані, беззастережно підпорядковуються вищомуполітичному керівництву Кубанської Народної Республіки. Тобто перейняти керівництво Добровольчою армією.

Чи наважився б Денікін виступити проти своєї армії, в якій беззаперечно домінували кубанці, які з радістю виконали б рішення представників своїх же станиць (батьків і братів!), рішення, яке матеріалізувало споконвічну мрію кубанців – мати своє, незалежне військо?

Та подібні революційні рішення могли прийняти тільки вольові провідники-революціонери, а в кубанському проводі таких людей не було, принаймні не було вождя-революціонера, який взяв би на себе історичну відповідальність і в сприятливих історичних умовах краху Російської імперії, розвалу її армії, підніс би кубанців до самостійного державного життя.

На жаль, реалії були іншими…

Василь Іванис, оцінюючи ситуацію на Кубані в 1917 – 1918 роках, писав, що треба було “звернути увагу на національний момент і спробувати зорганізувати населення на широкій національній платформі. У цьому напрямку перед Кубурядом лежала цілина, над якою можна було працювати без конкуренції. Але Кубуряд на цей шлях не став, бо він не вів, а крокував за щоденними подіями.

Щоб опертися на національну стихію, насамперед треба було виразно й раз і назавжди сказати, що Кубань в національному відношенні, по більшості свого населення, єукраїнським краєм, та зректися станових привілеїв і засипати прірву між козаками та городовиками, зробивши останніх козаками з усіма наслідками. Це була б “революція” і “бунт” проти Денікіна, але це ще була єдина хвірточка для виходу з безнадії.

На превеликий жаль, козацькі проводирі в їхній більшості почували себе перш за все козаками… В Кубуряді свідомих українців не було. Були там люди, що з симпатією ставилися до українства…”[228]. Та й вони,