Читати книгу - "Кубанська Україна, Рінат Петрович Польовий"

добровольців очолив запеклий російський монархіст Денікін, який прагнув будь-що реставрувати Російську імперію, – залишатися в цій армії було злочином перед своїм народом. До речі, текінці, які обожнювали Лавра Корнілова, відразу після його смерті залишили Добровольчу армію – наші ж зосталися. Собі на горе. Колабораціонізм верхівки закінчився тим, що “в самостійному Кубанському Краї” Денікін проголосив самостійність “зрадою”[205].

Минуло не так вже й багато часу, як кубанські полки,озброєні Українською Державою та Доном, – у складі Добровольчої армії – “ліхо” понеслися катувати свою праматір – Україну. І знову, як колись, в часи цариці Катерини II, Павла I, Миколи I та інших російських імператорів, козаки (українці з діда-прадіда) стали надійною зброєю в руках росіян – у боротьбі проти України.

До речі сказати, коли у 1920 р. формувався останній кубанський уряд, заступник голови катеринодарської “Просвіти” Павло Сулятицький, якого прохали очолити Міністерство юстиції, єдиний із кандидатів поставив умову, за якої він дасть свою згоду на призначення, щоб “Кубанщина не воювала з Україною”[206]. А інші?

А підстави для самостійності Кубані були. Навіть Денікін визнавав, що “розрив державних зв’язків з центром… на Кубані існував давно”[207].

Уряд втрачених шансів

Сам Денікін свідчив, що в масі своїй кубанське офіцерство було зовсім не на боці Добровольчої армії. “Тільки Отаман та уряд трималися союзу з армією, не бажаючи ризикувати ним для нових комбінацій”[208].

Причиною цього був “брак власної ініціативи, нестача мужності” у кубанського керівництва[209]. Тоді як донський отаман Краснов “сперся на своє населення”, Филимонов і Бич продовжували “триматися, як малі діти, спідниціДобрармії”[210]. При цьому, бажаючи зберегти обличчя, вони заявляли, що Добровольча армія продовжує свою “героїчну діяльність” “у повній згоді з Куб. урядом”[211]. Насправді “співпраця” кубанського уряду з Добровольчою армією полягала у виконанні бажань Денікіна, у прийнятті рішень, на які намовляло білогвардійське керівництво.

Василю Іванису було незрозуміле піклування уряду Бичадолею Росії. “З одного боку, – зазначав він, – говорилося про незалежність Кубані, а з другого – в установлені ладу на Кубані вбачалося оздоровлення й відбудова Росії”[212]. Цьому дивному піклуванню було кілька причин: політична невиробленість, страх перед Добровольчою армією та невіра в сили свого народу. Яка б причина не виступала на перший план,будь-яка з них перекреслювала право на провідництво.

Кубанське керівництво, проголосивши незалежність Кубанської Народної Республіки, врешті поклалося на “добру волю” завойовників. Уряд Бича плівся в обозі “єдінонєдєлімцев” Денікіна, освячуючи в очах населення їхні дії, в тому числі й репресії проти населення, яке нібито представляв. “Самостійницький” уряд надавав можливість Денікіну друкувати в урядовій типографії звернення із закликами рятувати “єдіную” Росію. “Мабуть, і кубанські самостійники більше мали в собі хрящів, ніж твердих кісток”, – доходить гіркого висновку Василь Іванис[213].

Чого можна очікувати від “прем’єра” Бича, коли він 30 травня 1918 р., наляканий спробою отамана Филимонова (до слова – невдалою) підбурити кубанських старшин проти уряду, разом із “кубанським військовим міністром”Савицьким просять Денікіна “захистити від самосуду”[214]. Отут, власне, і можна було б закінчити розповідь про кубанського “самостійника” Бича та його “державотворчу” діяльність. Адже той, хто прохає захисту, не може бути провідником. Той же, хто прохає захисту в окупантів, взагалі не має права називатися громадським чи політичним діячем свого народу, лише – прислужником загарбників, колаборантом.

Хтозна, може Бич і йому подібні проводили б принципову самостійницьку політику, якби їм дали гарантії, що москалі бити їх не будуть.

Проголосити самостійність Кубані змусили обставини[215]. Так принаймні не один раз стверджував Бич у своїх зверненнях та промовах. Якби не більшовицька влада в Росії, то про самостійність Кубані мови б не було, говорив він.

Історичне проголошення незалежності Кубанської Народної Республіки в інтерпретації Бича було лише “попередньою позицією” уряду. Самостійність Кубані, прийняття її Конституції – все це виявилося тимчасовим – до відновлення загальноро-сійської влади. Такою була точка зору Луки Бича, який перебував у повній психологічній залежності від керівництва Добровольчої армії Антона Денікіна.

“Штатом майбутньої Ро-сії” вважав Кубань і товариш голови (тобто заступник) Законодавчої ради Султан Шахім-Гірей[216], якого Микола Рябовол не один раз жартівливо називав “азіатським зрадником”.

Показовий такий момент: лінієць Ф. Воропінов, як і Шахім-Гірей, виступив проти обвинувачень Бича в “українофільстві”: “В цьому відношенні ніхто не має права попрікати Л. Л. Бича в яких то б не було українських симпатіях… – говорив Воропінов. – Я категорично стверджую, що цей аргумент – попрікання Бича в його українофільстві, запідозрювання його в тому, що він прагне Кубань тягти за всяку ціну до незалежної України, ці підозріння не витримують критики”[217].

Позицію