Читати книгу - "Буремний Перевал"

ніж і метнув його мені в голову. Лезо вп'ялося під вухом і урвало мою промову; але, витягши ніж, я кинулася до дверей і проказала ще дещо, що, сподіваюся, вразило його трохи глибше, ніж його зброя — мене. Позирнувши на нього ці востаннє, я побачила, як він шарпнувся в мій бік, але Ерншо перечепив його, і вони, стявшись, покотилися по підлозі. Пролітаючи кухнею, я гукнула Джозефові, щоб він біг до хазяї'на, збила з ніг Гортона, що чіпляв на спинку стільця вінок із маків, і, вільна, мов душа, що вирвалася з чистилища, скачучи з радощів, помчала вниз по крутій дорозі; а потім, коли мені набридло нею петляти, рвонула полем навпростець. Я видиралася на пагорби, льопала болотами, біжучи, мов на маяк, на вогні Грейнджу. І я радше згодилася б на вічність у пеклі, аніж на ще одну ніч — у стінах Буремного Перевалу!

Ізабелла замовкла і допила свій чай; потім підвелася, попросила мене надягти на неї капелюшка й велику хустку, яку я принесла, і, не слухаючи моїх намовлянь посидіти в нас іще часинку, стала на стілець, поцілувала портрети Едгара й Катрини, поцілувала мене — і спустилася до карети в супроводі Фанні, яка нестямно скавчала з радощів, що віднайшла свою хазяйку. Вона поїхала і більш ніколи не з'являлась у наших краях, але потім, коли все помалу владналося, між нею та моїм хазяїном узвичаїлося регулярне листування. Здається, вона оселилася десь на півдні, неподалік від Лондона, і там, через кілька місяців після своєї втечі, народила сина. Його охрестили Лінтоном, і вона одразу ж повідомила, що це квола й вередлива істота.

Містер Гіткліф, одного дня зустрівши мене в селищі, спитав, де вона живе. Я не відповіла. Він тоді зауважив, що це й не має значення, тільки хай вона стережеться приїздити до брата: їй усе одно тут не жити, якщо чоловік захоче взяти її до себе. Хоч я й не сказала йому нічого, він усе ж таки дізнався — мабуть, через когось із служників — і про місце її проживання, і про дитину. Але він не став її переслідувати; думаю, за таку милість вона мала дякувати його відразі. Він часто питав мене про дитину і, почувши ім'я хлопчика, злісно всміхнувся й кинув:

— Вони хочуть, щоб я і його зненавидів.

— Не думаю, що вони взагалі хочуть, аби ви про нього знали, — відповіла я.

— Але хлопець буде моїм, — сказав він, — коли я того захочу. Можуть бути певні!

На щастя, мати Лінтона вмерла дочасно: років через тринадцять після смерті Катрини, коли хлопцеві було дванадцять чи трохи більше.

Наступного дня після несподіваного візиту Ізабелли мені не пощастило поговорити з хазяїном: він уникав розмови і не здатний був щось обговорювати. Коли нарешті зміг мене вислухати, я побачила, що він радий розлученню сестри з чоловіком, якого ненавидів, хоча ненависть, здавалося, жодним чином не була властивою його поступливій вдачі. Його неприязнь до Гіткліфа була такою гострою й глибокою, що він цурався навіть тих місць, де міг його побачити чи про нього почути. Горе і ця обставина перетворили мого хазяїна на справжнього відлюдника: він полишив свою посаду і перестав ходити до церкви, щоб зайвий раз не бувати в селищі; його повсякденне життя минало в межах маєтку. Лише іноді він вирушав на прогулянку до вересових полів або відвідував могилу дружини — здебільшого надвечір або вдосвіта, коли надворі ще безлюдно.

Але він був надто доброю людиною, щоб залишатися нещасним довіку. Він не благав душу Катрини переслідувати його. Час примирив його з горем і приніс йому тихий сум, солодший за звичну радість. Він згадував померлу із світлою, ніжною любов'ю та з надією на зустріч у кращім світі, бо не сумнівався, що вона пішла туди.

Але й на землі він знайшов розраду. Декілька днів, як я вже казала, він ніби залишався байдужим до малої наступниці померлої жінки, але ця холодність розтанула, мов квітневий сніг, і крихітка, перш ніж навчитися вимовляти бодай якісь слова та зробити перші крочки, стала деспотичною володаркою його серця. її охрестили Катриною, але він ніколи не називав її повним ім'ям, так само як ніколи не називав дружину Кеті: може, тому, що так звертався до неї Гіткліф. А мала в нас завжди була Кеті; це і різнило доньку від матері, і водночас пов'язувало з нею. І прихильність Едгара Лінтона до дитини корінилась у любові до її матері, а не у власному У почутті батьківства.

Я часто порівнювала його з Гіндлі Ерншо, намагаючись зрозуміти, чому їхня поведінка за таких подібних обставин виявилася такою різною. Обидва вони були вірними чоловіками і любили своїх дітей, і я не могла збагнути, чому кожен із них не ступив на той самий шлях — чи то добра, чи зла. Адже Гіндлі, міркувала я, був наче впертіший од Едгара Лінтона, та мабуть, через свою лиху вдачу зрештою виявився слабшим за нього. Коли його корабель налетів на риф, капітан залишив свій пост, а команда збунтувалась і, замість рятувати свій горезвісний притулок, згубила його. А Лінтон виявив справжню мужність вірної і шляхетної душі: він довірився Господові, і Господь зглянувся на нього. Один сподівавсь, інший впав у відчай; вони самі обрали свій тягар і були справедливо засуджені його нести. Та навряд чи вам потрібні мої міркування, містере Локвуде: ви можете судити про всі ці речі так само, як я — або думаєте, що можете; а це одне й те саме. Кінець Гіндлі Ерншо виявився таким, якого й слід було чекати: він помер невдовзі після своєї сестри, менш ніж через півроку. Ми у Грейнджі не чули, щоб його смерті передувала якась хвороба; я дещо дізналася, тільки коли прийшла допомогти з приготуваннями до похорону. Про те, що сталося, сповістив мого хазяїна містер Кеннет.

— Ну що, Неллі,— сказав він, заїхавши якось рано-вранці на наше подвір'я — о такій порі, що в мене не могло не з'явитися лихого передчуття. — От і нам із вами настав час оплакувати небіжчика. Хто б, ви думали, пішов од нас?

— Хто? — спитала я з острахом.

— Вгадайте! — відповів він, спішившись і чіпляючи повіддя на гак біля дверей. — І хапайтеся за кутик вашого фартуха: так чи інак доведеться.

— Не містер Гіткліф, звісно? — скрикнула я.

— Що? Ви хіба б за ним проливали сльози? — сказав лікар. — Ні, Гіткліф — здоровий лобур: я його щойно бачив. Він аж погладшав відтоді, як розлучивсь