Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

біля села, до якого ми так і не дійшли, тривав бій. Гупали гармати, стрекотали кулемети. Ми майже бігли, обходили поле, на якому нас ледь не знищили. Аби залишилися на дорозі, то роту б розтрощили вщент. Я тільки головою крутив. Чортова війна! Розпанахані тіла, відірвані руки, крики поранених! Ану, патріоти! Ті, хто за переможну війну! Сюди б вас, ткнути мордами в тельбухи розірваних тіл! Суки! Мене трусило усього, я шепотів прокляття тим, хто почав цю війну.

Ось ми вже підійшли до пагорба.

— Іти тихо, коли щось побачите, негайно сповіщайте мене. Триматися разом, — прошепотів солдат і зняв манліхер із плеча. Я вихопив свій браунінг, хлопці узялися за мосінки. Були спокійні та зосереджені. Справді досвідчені хлопці. Ми почали тихенько дертися на пагорб. Не поспішали, щоб не видати себе. Заходили з тилу. В одному місці дерева розходилися і відкривалася дорога. Побачив, що по ній суне ціла валка возів. Із села, до якого ми прямували. То наші відступали, пустили вперед обоз та поранених. Пустили на загибель. І тут ми не могли нічого вдіяти. Вдалині пролунав залп.

— Чорт, їм амба.

Солдат скривився і відвернувся. Люди на дорозі ще не знали, що сталося, їхали та ішли собі, а ми вже знали. Я теж відвернувся від дороги, бо розумів, що там можу побачити вже за мить. Вибухи, відчайдушні крики людей, несамовите іржання коней. Ми далі дерлися на пагорб. Ще залп. Люди на дорозі були приречені. Ще вибухи. Ми пройшли схилом і знову дерлися. Ще залп, іще вибухи. Один із хлопців схопив солдата за руку, вказав на щось. Якийсь дріт. Телефонний!

Солдат наказав іти по дроту в напрямку верхівки пагорба. Пішли. А потім дріт зник під землею. Ну, хитрі німці, зарили! Тільки солдат теж був не дурний. Він перерізав дріт і показав очима на кущі поруч. Ми сховалися там. Чекати довелося недовго. Почувся шурхіт, виліз німецький солдат, став, на коліно перед перерізаним дротом. Я і смикнутися не встиг, як хлопці повалили німця і приставили йому до шиї ніж. Крикнути і героїчно загинути він не намагався, його зв’язали телефонним дротом, засунули в рота кляп із відрізаного шматка його однострою, після чого показали, щоб вів до своїх товаришів. Німець закрутив головою, але коли йому знову приставили до шиї ножа, то повів.

Німецькі коректувальники сиділи на самому вершечку пагорба, де на сосні обладнали сідало, з якого дорога була як на долоні. На сідалі розкошували з біноклями двоє німців. Хлопці прицілилися в них, солдат свиснув. Німці подивилися вниз і зразу підняли руки. Солдат показав, щоб спускалися. Вони спустилися. Обережно. Я поліз до сідала. Забрав їхню зброю, подивився на дорогу. По ній швидко рухалася колона військ. Зі скатаних шинелей було видно, що наші. Відступали! Хоча бій за село ще тривав, гармати продовжували бити. Я швидко зліз. Доповів про те, що бачив. Солдат послав одного бійця до роти.

— Скажи поручнику, щоб виводив роту до дороги, але не на саму дорогу, а біля неї, кроків за сто. Ми теж туди вийдемо.

Боєць побіг, а ми повели полонених. Знову почувся залп артилерії. Ми ішли лісом, тому не боялися. Але тим, хто був на дорозі, я не заздрив. Вибухи. Коли вийшли на поле і наблизилися до дороги, то побачили, що вона вся вкрита трупами. Тут же розбиті вози з обозу, вбиті коні. Багато поранених, яких ніхто не підбирав, незважаючи на їхні крики та стогони. Побачили купку солдатів, які бігли дорогою.

— Куди біжите? — спитав солдат у них.

— Драпаємо! Командир батальйону загинув, німці пруть! — закричали хлопці, що стрибали через трупи вбитих товаришів.

— Зупинитися! — крикнув солдат і вистрелив. Утікачі перелякано зупинилися. — Підете з нами! Якщо хтось спробує втекти, пристрелю, як дезертира! Ясно?

— Так точно!

— Тоді давайте носити поранених із дороги! — наказав солдат.

Поранених було багато, але трупів ще більше. Десятки, якщо не сотні. Страшних, покалічених вибухами і осколками трупів. Серед стогонів поранених я почув крики позаду, повернувся і побачив, що двоє наших хлопців добивають полонених німців. Багнетами, впевнено, всіх трьох.

— Це ж через них! — закричав один із хлопців, який побачив мій погляд і вказав на дорогу, завалену трупами. — Через цих покидьків стільки наших поклали! — Його обличчя скривилося від гніву. У повітрі пахло кров’ю і лайном від розірваних тельбухів убитих та поранених.

— Братику, добий! Добий, братику! — просив якийсь чоловік, що сидів і дивився на свою відірвану ногу.

— Допоможіть! Допоможіть! А-а-а-а! Боляче! Мамо! Мамо! Суки, суки німецькі! Сеню, Сеню, вставай, Сеню! Добий! Прошу тебе, добий! Не можу терпіти! Добий!

Мене вивернуло. Я зламався навпіл і блював. Я знав, що війна — страшне чудовисько, але і в найжахливіших очікуваннях я не бачив і не чув такого. Мені хотілося устромити голову в пісок і сховатися від усього цього. Але сховатися не було куди. Я знову блював.

— Іване Карповичу, носіть поранених, — сказав мені солдат. Поплескав по спині. — Щось робіть, не замислюйтеся. Ідіть, — він підштовхнув мене.

Я кивнув. Вийшов на дорогу, схопив пораненого і потягнув його в поле. Поранений стогнав і просив не залишати його. Ще зовсім хлопчик, молодий, переляканий, з посіченим та скривавленим животом.

— Не хочу вмирати! Не хочу вмирати! Не хочу вмирати! — гарячково шепотів він.

— Тихо-тихо! Зараз вози зі шпиталю прибудуть! Не хвилюйся, ти виживеш, поранення не важкі, — брехав я. Залишив хлопця у картопляному бадиллі, побіг по наступних.

Носив знову і знову, потім долинув залп.

— З дороги! — крикнув солдат.

Та ми всі вже і без його команди побігли геть. Я біг із пораненим на плечах, порахував до трьох, упав разом із ним біля тіла вбитого солдата, наче сховався за ним. Вибухи, свист осколків. Труп кілька разів смикнувся, прийнявши на себе смертельне залізо. Тиша. Я підвівся. Забирати з дороги вже не було кого, бо ті поранені, яких ми не встигли забрати, мертві.

— Перев’язуйте рани, намагайтеся зупинити кров! — закричав солдат.

Серед розбитого обозу був віз із бинтами, поруч із яким лежав убитий фельдшер. Ми брали звідти бинти, перемотували поранення. З лісу вийшла рота. Попереду біг поручник. Солдат доповів, що бачив.

— Та що ж коїться? — скривився Свенцицький.

— Німці наступають, пане поручнику.

— Висуваємося вперед, до села. Там необхідна наша допомога, — сказав