Читати книгу - "Місто дівчат"

Я завмерла на місці, спостерігаючи за ними. Я не розуміла, що бачу, і водночас не могла не розуміти.

За якийсь час Бенджамін зиркнув на двері й помітив мене. Не знаю, як він відчув мою присутність. Він далі грав, і вираз його обличчя не змінився, але він не зводив з мене очей. Я теж не зводила. Мабуть, чекала якогось пояснення чи вказівки, але ні того, ні того не було. Бенджамінів погляд неначе прикував мене до порога. Щось у його очах немовби застерігало: «Не смій заходити в цю кімнату».

Я боялася поворухнутись, щоб не зчинити гамору й не привернути до себе увагу тітки Пеґ та Олів. Не хотілося збентежити їх чи осоромити себе. Та коли я відчула, що пісня добігає кінця, у мене не залишилося вибору: або я вислизну геть, або мене піймають на гарячому.

Тож я позадкувала й легенько причинила за собою двері. Бенджамін пильно дивився на мене — чекав, коли я заберуся геть, щоб зіграти останню журливу ноту.

Наступні дві години я просиділа в цілодобовому дайнері на Таймс-сквер, не впевнена, чи можна вже вертатися додому. Я не знала, куди ще податися. До Ентоні я піти не могла і досі відчувала на собі пронизливий Бенджамінів погляд, який застерігав мене, щоб я не переступила поріг — мовляв, не зараз, Вівіан.

Я вперше опинилася в нічному місті сама, і мені було дуже страшно, хоч я й старалася про це не думати. Я не знала, що робити, коли поряд не було нікого з моїх провідників: ні Селії, ні Ентоні, ні тітки Пеґ. Як бачиш, тоді я ще не стала справжньою мешканкою Нью-Йорка. Я далі була туристкою. Справжньою нью-йоркеркою стаєш допіру тоді, як умієш сама давати собі раду в місті. Отож я подалася до найяскравіше освітленого місця, яке змогла знайти, де втомлена стара офіціантка без жодного кривого слова ще і ще доливала кави у моє горня. Я спостерігала, як за сусіднім столиком сварилися моряк із дівчиною.

Обоє були п’яні. Сперечалися через якусь Міріам. У дівчини вона викликáла підозру, моряк її захищав. Обоє палко доводили, що правда на їхньому боці. Я вірила то морякові, то дівчині, то знов морякові. Та перш ніж оголосити свій вердикт — зрадив вояк свою кохану чи ні, — я мусила побачити, яка та Міріам із себе.

Невже тітка Пеґ та Олів лесбійки?

Та ні, такого бути не могло. Тітка Пеґ була заміжня. А Олів була… Олів. Такою собі безстатевою істотою. Олів складалася з нафталінових кульок. Але як ще можна було пояснити, чому дві немолоді жінки так міцно обіймалися в темряві, тоді як Бенджамін грав для них найсумнішу на світі любовну мелодію?

Я пам’ятала, що того дня вони посварилися, але хіба так миряться із секретаркою? Я була далека від ділового світу, але їхні обійми зовсім не були схожі на обійми ділових партнерок.

Та й подружки зазвичай так не обіймаються. Я щоночі спала в ліжку з жінкою — і не просто з якоюсь там жінкою, а з однією з найбільших красунь Нью-Йорка, — але ми так не обіймалися.

А якщо вони таки були лесбійками, то відколи? Олів працювала з тіткою Пеґ ще з часів Першої світової. Вона познайомилася з нею раніше за дядька Біллі. То це новий поворот у їхніх стосунках чи так було завжди? Хто про це знав? Цікаво, чи Една знала? А мої родичі? А дядько Біллі Бенджамін точно був у курсі. У тій сцені його здивувало тільки одне — моя присутність. Чи він часто грав отак на роялі, щоб вони могли потанцювати? Що взагалі відбувалося в театрі за зачиненими дверима? То, може, ось у чому справжня причина постійних сварок і напруги між дядьком Біллі, тіткою Пеґ та Олів? Може, насправді вони не сперечалися через гроші, пиятику чи владу, а конкурували через секс? (Подумки я метнулася до того дня, коли дядько Біллі сказав Олів під час прослуховувань: «Нудно було б, якби ми з тобою мали однаковий смак». І говорив він про жінок.) Невже Олів Томпсон — з її вовняними костюмами цеглиною, моральним лицемірством і міцно стуленим ротом — суперниця Біллі Б’юелла?

Як узагалі хтось міг тягатися з таким як Біллі Б’юелл?

Я згадала, як Една сказала про тітку Пеґ: «Тепер вона цінує відданість більше, ніж веселощі».

Що ж, Олів була їй віддана. Без жодних сумнівів. А якщо когось не цікавили веселощі, ліпшої пари було не знайти.

Я ніяк не могла втямити, що це все означало.

Я пішла додому десь о пів на третю.

Обережно прочинила двері до вітальні, але там нікого не було. Світло не горіло. Недавня сцена видалася мені нереальною, але я досі бачила перед собою тіні двох жіночих постатей, які танцювали посеред кімнати.

Я прослизнула до своєї спальні, а за кілька годин прокинулася, відчувши знайоме хмільне тепло Селії, яка впала поруч зі мною на матрац.

— Селіє, — прошепотіла я, коли вона вмостилася коло мене. — Я хочу тебе щось запитати.

— Я сплю, — пробурмотіла вона в’язким голосом.

Я штурхнула її, поторсала за плече — Селія, застогнавши, повернулась до мене, і я запитала ще раз, уже голосніше:

— Ну послухай, Селіє. Це важливо. Не спи. Скажи мені: тітка Пеґ — лесбійка?

— А пес — це тварина? — відповіла Селія й тут же захропіла.

Розділ шістнадцятий

Цитата з рецензії Брукса Аткінсона на спектакль «Місто дівчат» у газеті «Нью-Йорк Таймс» від 30 листопада 1940 року:

Навіть якщо цій виставі бракує реалістичності, то шарму їй, без сумніву, вистачає. Тексти гострі й дотепні, трупа практично у всьому бездоганна… Та найбільша насолода від «Міста дівчат» у тому, що це рідкісна нагода поспостерігати за роботою Едни Паркер Вотсон.

Ця уславлена британська акторка володіє талантом до комічного, що його не очікуєш від знаної трагедійної актриси. Дивитися, як місіс Вотсон відступає вбік, щоб оцінити комічний балаган, у якому раз по раз опиняється її героїня, — суцільне задоволення. Її реакції такі розкішно іронічні й делікатні, що так і уявляєш, як вона переможно спускається зі сцени, акуратно затиснувши під пахвою цей милий невинний памфлет.

Прем’єра викликáла страх і суперечки.

Дядько Біллі подбав про глядачів — запросив