Читати книгу - "Місто дівчат"

А найгірше, що алкоголь не розслабляв тітку Пеґ, навпаки — вона ставала ще напруженішою. Якось вона піймала мене з Ентоні на гарячому, коли ми цілувалися за кулісами посеред репетиції, й уперше за весь час нашого знайомства визвірилася на мене:

— Вівіан, чорт би тебе побрав! Ти можеш хоч на десять хвилин відліпитися від мого головного актора?

(Хочеш почути чесну відповідь? Ні. Я не могла. Однак тітка Пеґ ще ніколи не розмовляла зі мною так різко, і я образилася.)

А потім стався інцидент із квитками.

Тітка Пеґ і дядько Біллі хотіли замовити рулони нових квитків для «Лілеї», на яких були б надруковані оновлені ціни. Вони хотіли, щоб квитки були великі, яскраво розфарбовані і щоб там було написано «Місто дівчат». Олів натомість хотіла використати старі рулони (де на квитках було тільки одне слово «Оплачено») — і ціни теж залишити старі. Тітка Пеґ стояла на своєму:

— Я не збираюся брати з людей за виставу з Едною Паркер Вотсон той самий мізер, що й за наші дурнуваті дівчачі шоу.

Олів теж не думала відступати:

— Наші глядачі не можуть дозволити собі викласти чотири долари за місце в партері, а ми не можемо викинути гроші на друк нових квитків.

Тітка Пеґ:

— Якщо чотири долари для них забагато, то хай купують квитки на балконі за три.

— Наші глядачі такого теж собі не дозволять.

— Тоді, може, вони більше не наші глядачі, Олів? Може, тепер до нас прийдуть нові? Глядачі вищого класу, бодай цей один раз.

— Ми не ставимо салонних п’єс, — зауважила Олів. — Ми працюємо для робітників, чи ти вже забула?

— Ну то, може, робітники з нашого району теж не проти раз у житті побачити якісний спектакль, Олів? Може, їм набридло, що до них ставляться як до бідняків, які ні в чому не тямлять? Може, вони думають, що варто заплатити трохи більше, щоб подивитися щось ліпше? Таке тобі не спадало на думку?

Обидві гиркалися отак не один день, але критичний момент настав, коли Олів одного дня увірвалася на репетицію і, перебивши тітку Пеґ — та якраз пояснювала одній із танцівниць, де вона має стояти, — заявила:

— Я щойно з друкарні. Щоб надрукувати п’ять тисяч тих ваших нових квитків, треба викласти двісті п’ятдесят доларів. Я платити за це не буду.

Тітка Пеґ крутнулася і як рикнула:

— Курва! Олів! Скільки ще я маю тобі платити, щоб ти перестала трахати мій мозок з тими грошима?

У театрі запала тиша. Хто де стояв, там і завмер.

Може, ти пам’ятаєш, Анджело, який сильний ефект справляла колись лайка в нашому суспільстві до того, як усі дорослі й діти ще до сніданку почали лаятися по десять разів.

Так, колись лайливі слова мали велику силу. А щоб вони вилітали з рота порядної жінки? То було просто немислимо.

Навіть Селія не казала так — «трахати». Навіть дядько Біллі. (Я, звісно, казала, але тільки в інтимній атмосфері на ліжку брата Ентоні, і то тільки тому, що Ентоні змушував мене так казати, перш ніж кохатися зі мною, і я червоніла щоразу, як вимовляла це слово.)

Але щоб отак його прокричати?

Я ще ніколи такого не чула.

І навіть встигла здивуватися, де моя чемна тітонька Пеґ навчилася лаятись, хоча коли піклуєшся про поранених солдатів на фронті траншейної війни, наслухаєшся, мабуть, ще й не такого.

Олів заціпеніла з рахунком у руці. Вона мала такий вигляд, ніби їй щойно вліпили ляпаса, і якось аж лячно було бачити в такому стані людину, яка звикла всіма командувати. Вона затулила рота рукою, а її очі наповнилися слізьми.

Вираз тітки Пеґ тут же пом’якшав — стало соромно за себе.

— Вибач, Олів! Будь ласка, вибач. Я не хотіла. Ото я дурна.

Вона ступила крок у бік своєї секретарки, але та похитала головою й кинулась за сцену. Тітка Пеґ побігла за нею.

Усі решта стояли й ошелешено перезиралися. У залі повисла важка, мертвотна атмосфера.

Една оговталася першою, і тут, напевно, не було нічого дивного.

— Пропоную ось що, Біллі, — спокійно сказала вона. — Попроси дівчат, хай ще раз станцюють той номер із самого початку. Думаю, Рубі вже знає, де має стояти. Правда, серденько?

Мініатюрна танцюристка мовчки кивнула.

— З самого початку? — трохи невпевнено перепитав дядько Біллі. Він ще ніколи не виглядав так зніяковіло.

— Так, зі самого початку, — повторила Една, як завжди, врівноважено. — І ще, Біллі: нагадай, будь ласка, виконавцям, щоб зосередилися на своїх ролях і на завданні. Тоді взагалі буде ідеально. І пильнуймо, щоб настрій був веселий. Я знаю, що ви всі втомлені, але у вас усе вийде. Тепер ви самі бачите, мої друзі: ставити комедію важко.

Історія з квитками стерлася б із моєї пам’яті, якби не один випадок.

Того вечора я, як завжди, пішла до Ентоні, готова до своєї щовечірньої чуттєвої оргії. Але його брат Лоренцо прийшов з роботи немилосердно рано — опівночі — і мені довелося розчаровано чалапати назад до «Лілеї», почуваючись так, наче мене прогнали. А ще я розсердилася, бо Ентоні не захотів провести мене додому. Але такий він уже був. Той хлопець мав багато першокласних рис, але ґречність до них не належала.

Ну гаразд, може, у нього була тільки одна першокласна риса.

Хай там як, а я повернулася до «Лілеї» схвильована й неуважна, та ще й, по-моєму, у блузці навиворіт. Піднімаючись сходами на третій поверх, я почула музику. Бенджамін грав на роялі. То був «Зоряний пил» у дуже меланхолійному виконанні — я ще ніколи не чула, щоб ця пісня звучала так повільно й щемко. Хоч і давня та надто солодкава, вона завжди була однією з моїх улюблених. Я прочинила двері до вітальні — легенько, щоб не перебити. У кімнаті світилася тільки невеличка лампа над роялем. За інструментом сидів Бенджамін і грав так м’яко, що його пальці ледь-ледь торкалися клавіш.

А в напівмороці посеред вітальні були тітка Пеґ та Олів.

Вони танцювали. То був повільний танець — радше погойдування в обіймах одна одної. Олів притулилась лицем до грудей тітки Пеґ, а тітка Пеґ сперлася щокою на її маківку. Обидві міцно заплющили очі. Вони горнулися одна до одної, злившись у мовчазному пориві. Хоч у якому світі вони перебували — хоч у