Читати книгу - "Місто дівчат"

давніх друзяк і пустодзвонів, колумністів і колишніх коханих, рекламних агентів, критиків і газетярів, яких знав особисто або завдяки їхній репутації. (А він знав усіх.) Тітка Пеґ та Олів були страшенно проти цієї ідеї — Я не впевнена, чи ми готові до такого, — сказала тітка Пеґ голосом жінки, яка панікує, бо щойно дізналася, що її чоловік запросив на вечерю свого начальника й очікує, що вона за годину-дві зготує бездоганну вечерю.

— Значить, треба підготуватися, — відповів дядько Біллі. — Через тиждень прем’єра.

— Я не хочу бачити в цьому театрі критиків, — мовила Олів. — Терпіти їх не можу. Вони такі черстві.

 — Ти хоч трохи віриш у наш спектакль, Олів? — запитав дядько Біллі. — Він тобі подобається взагалі?

 — Ні, — відповіла вона. — Тільки деякі місця.

— Не можу не спитати, хоч і пошкодую: і що ж це за місця?

Олів задумалась.

— Увертюра, у принципі, непогана.

Дядько Біллі закотив очі на лоба.

— Одна біда з тобою, Олів.

Тоді він обернувся до тітки Пеґ.

— Ми повинні ризикнути, люба. Нехай про нас дізнаються люди. Я не хочу, щоб на прем’єрі єдиною важливою персоною в залі був я.

— Дай нам хоч тиждень, щоб попідтягувати хвости, — попросила тітка Пеґ.

— Яка різниця, Пеґсі? Якщо наш спектакль — бомба, то він нею лишиться і через тиждень, з хвостами чи без. Пропоную відразу перевірити, змарнували ми час і гроші чи ні У залі мусять сидіти серйозні люди, інакше нічого з того не вийде. Ми маємо подбати про те, щоб їм сподобалася вистава і щоб вони порадили своїм друзям прийти й подивитися її. Так воно працює. Олів не дає мені ні копійки на рекламу, отож треба самим зчинити трохи галасу. Що скоріше ми розпродамо всі квитки, то скоріше Олів перестане витріщатися на мене як на вбивцю. А як ми можемо продати всі квитки, якщо люди не знають, що ми взагалі тут є?

— Мені здається, що то негарно: запрошувати друзів попрацювати — і чекати, що вони задарма забезпечать тобі рекламу, — сказала Олів.

— Тоді як ти збираєшся повідомити людей про наш спектакль? Може, хочеш, щоб я начепив на себе афішу і стовбичив з нею на розі?

 Судячи з виразу лиця Олів, вона була явно не проти.

— Основне, щоб на афіші не було написано «Кінець близько», — зауважила тітка Пеґ, яка, схоже, не сумнівалася, що кінець таки настане.

— Агов, Пеґсі, — сказав дядько Біллі, — куди поділася твоя впевненість? Є ще порох у порохівницях. Ти й сама це добре знаєш. І знаєш, що спектакль удасться. Ти ж це нюхом чуєш, як і я.

Однак тітка Пеґ не заспокоїлася.

— Ти вже стільки разів казав мені, що я щось там нюхом чую. Але переважно я чула хіба те, що згубила гаманця.

— Скоро я зроблю так, що твій гаманець тріщатиме від грошей, леді, — сказав дядько Біллі. — От побачиш.

Джером Гейвуд Браун для видання «НьюЙорк Пост»:

 Една Паркер Вотсон віддавна вважається перлиною британської сцени, та коли переглядаєш «Місто дівчат», шкодуєш, що вона не осяяла наші береги швидше. Місіс Вотсон зображає досвідчену світську леді, від якої від вернулося щастя і яка змушена стати бордельною мадам, аби врятувати родинний маєток, і завдяки її винятковій проникливості й кмітливості те, що можна було б сприйняти за простеньку курйозну виставу, перетворюється на незабутній театральний вечір… Пісні Бенджаміна Вілсона аж іскряться радістю; танцюристи на висоті. Новачок Ентоні Роччелла зачаровує в ролі зухвалого Ромео з великого міста, а чуттєва привабливість Селії Рей, від якої неможливо відвести очей, надає спектаклю дорослого присмаку.

Останні кілька днів перед прем’єрою дядько Біллі не просто витрачав гроші, а сипав ними наліво й направо. Він привів двох норвезьких масажисток для танцюристів і танцюристок та головних акторів з акторками. (Тітка Пеґ вирячила очі, побачивши рахунок, але дядько Біллі сказав: «У Голлівуді завжди так роблять, коли зірки на нервах. Вони тоді відразу заспокоюються».)

Потім він покликав лікаря, щоб той прийшов до «Лілеї» і вколов усім вітаміни. Попросив Бернадетт привести всіх своїх кузин, разом із дітьми, щоб вилизати театр так, аби його було не впізнати. Найняв кількох місцевих чолов’яг, щоб помити зі шланга фасад театру й упевнитися, що кожна жарівка на великій світловій афіші горить на повну.

А ще поміняв фільтри в усіх лампах, які освітлювали сцену.

На останню генеральну репетицію він замовив обід із «Тутс Шор»: ікру, копчену рибу, канапе та інші делікатеси.

Запросив фотографа, щоб той сфотографував для реклами всю трупу в костюмах. Заставив вестибюль пишними букетами орхідей, які, мабуть, коштували дорожче за мій перший семестр у коледжі (і, певно, були розумнішою інвестицією).

Привів косметологиню, манікюрницю й візажистку для Едни та Селії. У день прем’єри він зібрав десяток хлопчаків і безробітних чоловіків із району й найняв їх (за п’ятдесят центів на душу, що було досить доброю платнею, принаймні для малих), щоб ті крутилися біля театру, створюючи враження, ніби там має статися щось надзвичайно цікаве. А найголосніший крикун мав раз у раз вигукувати: «Усі квитки продано! Усі квитки продано!».

Надвечір дядько Біллі влаштував Едні, тітці Пеґ та Олів сюрприз — дав їм подарунки, як він сказав, «на щастя». Едні — тоненький золотий браслет від «Картьє» якраз на її смак. Тітці Пеґ — гарний шкіряний гаманець від «Марк Кросс». («Скоро він тобі знадобиться, Пеґсі, — підморгнув він. — Коли квитки почнуть розлітатися як гарячі пиріжки, твій старий гаманець розлізеться по швах».) А Олів він урочисто підніс коробку, загорнуту в цілу купу подарункового паперу. Коли вона нарешті розгорнула папір і познімала всі бантики, то побачила всередині пляшку джину.

— Спеціально для тебе, — сказав дядько Біллі. — Щоб приглушити смертельну нудьгу, яку наганяє на тебе наш спектакль.

Цитата з рецензії Двайта Міллера для «НьюЙорк ВорлдТелеґрам»:

Наполегливо раджу театралам не звертати уваги на просиджені й обшарпані сидіння в театрі «Лілея», на кавалки штукатурки, які можуть посипатися вам на волосся, коли на сцені танцюватиме кордебалет, на поспіхом зроблені декорації і миготливе освітлення. Так, я наполегливо раджу проігнорувати всі невигоди і незручності й завітати на Дев’яту авеню, щоб побачити, як Една Паркер Вотсон виступає у «Місті дівчат»!

До театру почали сходитися глядачі, і ми всі — у костюмах, загримовані — з’юрмилися за кулісами, дослухаючись до такого солодкого для наших вух гамору в заповненій залі.

 — Ходіть сюди, — сказав дядько Біллі. — Настав ваш