Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Всього через мить частина підлоги піднялася нагору, утворюючи щось на кшталт постаменту прямо перед суддями. І Йовіла зрозуміла, що саме там, на підвищенні, всі вони будуть вражати принца своїми неймовірними дарами. Колись їй вже доводилося проходити через подібний досвід – коли її ставили на маленький стільчик перед гостями у вітальні маєтку, щоб вона діставала своїми короткими руками до арфи і зіграла дві чи три примітивні мелодії. І, правду кажучи, вона ніколи не отримувала від цього задоволення. 

 – Отож, я називатиму ваше ім’я, і ви ступатимете на п’єдестал, щоб представити свої подарунки його високості, – заявила панна Орс. Виглядала вона надзвичайно щасливою, як наче всі ці подарунки призначалися саме їй. – Але пам’ятайте, що оцінювати їх буде не тільки він, але і її високість та високооповажний пан артефактор. 

Йовіла ледве стримала пхикання. Теж їй – високоповажний. 

Зі свого місця під п’єдесталом Йовіла бачила тільки кінчик королівської корони, що стирчав угору, як кілок, на який у будь-яку мить могли настромити якусь особливо необережну конкурсантку. Вона не знала, чи це було зроблено навмисно, чи було просто черговим недоглядом цього недолугого відбору, але дівчата виглядали і справді знервованими. Йовіла подумала, а чи не час їй нервувати також, і саме у цю мить зрозуміла, що не може пригадати першого рядка поеми. Це її неабияк здивувало: вона повторювала того клятого вірша цілісінький день, а в ту саму мить, коли він їй нарешті знадобився, в голові панувала цілковита пустота. 

Поряд з нею Акулина дивно звивалася тілом – скоріш за все, так само непомітно намагалася пригадати усі рухи свого дивного ельфійського танцю. Щонайменше, в неї не було проблем із тим, щоб усе запам’ятати. З іншого боку від неї стояла одна з дівиць з вишиванням, і ось вона виглядала впевненою, як ніхто. Можливо, вони були переконані, що принц обожнює вишивку? Йовіла не встигла як слід обдумати цю думку, що панна Орс вже оголосила ім’я першої учасниці, і нею виявилася Вілена. 

На неї протягом цих днів Йовіла майже не звертала уваги – дівчина була недостатньо примітною і родовитою, щоб справді мати шанси на перемогу, тож великого інтересу для неї не представляла. 

Вілена заозиралася по сторонах, намагаючись знайти спосіб піднятися на п’єдестал, і прямо перед їхніми очима на мармуровому підвищенні почали проступати східці. Тільки тоді Йовіла збагнула, що все це не могло відбуватися саме собою і закрутила головою в усі боки. Тоді вона його і побачила – того юнака з парку, придворного чаклуна, який злегка порушив пальцями, щоб деформувати кам’яну плиту. Скільки в нього було тієї магічної сили, що він міг із легкістю творити такі чари? 

На мить погляди Йовіли і чакнула перетнулися, і- 

…щось було у ньому, у цьому погляді, що вона майже зрозуміла, майже збагнула. Якийсь вираз настільки добре їй відомий, що всього мить, і вона би зрозуміла, хто він. Вона була переконана, вона знала. 

Але наступної секунди він поспішно відвів очі, а Вілена Їден нарешті взібралася на п’єдестал, і її тінь вплала прямо Йовілі на очі. Мить розуміння минулася, і тепер усі її думки про чаклуна наче знову були вкриті туманом. Йовіла вже не підозрювала, а знала точно – у цьому також задіяні чари. Що Сорен, що чаклун гралися з людьми навколо, як коти з мишами, і брехали в усьому – починаючи від власної зовнішності. 

 – Доброго дня, – впевнено і навіть весело сказала Вілена. Ось хто-хто, а купцева дочка також не надто хвилювалася через випробування. – Коли нам сказали, що потрібно підготувати подарунок, я довго думала. Мій батечко купець і має багато грошей, але що золото для королів – воно не має значення. Тому я написала цю картину з садочком за моїм домом. Це моє улюблене місце, найкрасивіше в усьому Польовому краї, і я хотіла поділитися нам з вами, ваша високосте. 

Вілена дістала згорнуту картину і пішла вперед, щоб особисто вручити її принцу. Її постать зникла за каменем, і видною залишалася лише маківка. 

 – Дякую, панно Їден, – відізвався Сорен після тривалої паузи. Йовіла нічого не бачила, тож їй тільки і залишалося гадати, чому сам принц нічого не відповів. Можливо, річ була у тому, що він забув ім'я Вілени. Можливо, вважав її недостатньо знатною – хто знає. 

Щось ще там таки відбувалося – вони всі чули невиразне шуршання та інші звуки, походження яких було складно визначити. Всього через хвилину Вілена знову з’явилася перед сходами, але тепер в руках вона тримала щось мале і дрібне… Намистини? Йовіла спробувала швиденько перерахувати їх у себе в голові, і збилася десь на сімнадцятій. Вони були різного кольору і, певно, позначали суддю, який їх дав. Найбільше там було синіх намистин – точно більше десятка. А ось червоних та прозорих – всього дрібка. 

Вілена дивилася на свої намистини здивовано і ще, здавалося, не розуміла, що ж вони означають. Чи впоралася вона добре, чи така кількість намистин значила, що незабаром вона поїде додому? Йовіла також нічогісінько не розуміла. Та на розмірковування у наречених часу не було: панна Орс вже назвала наступне ім’я. 

 – Леді Аніт Канська! 

Нічого собі, леді. Йовіла подумки відзначила, що Вілену так не називали. З іншого боку, вона і справді була купчихою, а не далекою родичкою королівської родини. На п’єдестал Аніт взібралася легко і так, як наче їй доводилося це робити кожного дня. 

У жодному її русі не було і краплі нервозності – тільки безмежна грація і впевненість у своїх діях.