Читати книгу - "Розбійники з лебединого шляху"

«Люди, які вирушають у море, можуть вважатися мертвими. Ті, ідо повертаються, народжуються вдруге», — говорили у Північній Африці.

Мореплавство завжди було небезпечним. І чим далі зазирати в минуле, тим більшою виявлялася небезпека. Малі, примітивні суденця, прості навігаційні прилади, низький розвиток мореплавської науки — все це спричинялося до того, що моряки рідко доживали до сивин.

Епоха великих географічних відкриттів стала також епохою швидкого розвитку кораблебудування і навігаційної науки. Але деякі океанічні плавання таїли в собі нові небезпеки. Часто з кількох сотень чоловік корабельної команди, яка вирушала в далекий морський похід, на батьківщину поверталося кілька десятків (наприклад, з експедиції Магеллана). Решта гинула від рук тубільців, екзотичних невідомих хвороб або в боротьбі з грізною стихією.

Але напади аборигенів та страшні шторми траплялися не щодня. Найбільше дошкуляли морякам епохи вітрильників умови життя на суднах. Аж до часів Кука від 30 до 50 відсотків команди, яка пускалася в далеке плавання, помирало від цинги. Одноманітне харчування, що складалося переважно з сухарів і солонини, не забезпечувало моряків потрібною кількістю вітамінів. Праця на високих щоглах, яка вимагала постійної готовності, була надто ризикованою за найменшого хвилювання в морі. Та ще й душні, тісні, вогкі кубрики, в яких, коли вдасться, моряк міг кілька годин поспати, не скидаючи просоленої роби. Його руки від постійного хапання за такелаж і натягування шорстких канатів не вигоювалися від ран, а від всюдисущої вологості дошкуляв ревматизм, дерев'яніли суглоби. За кожну провину на нього чекала тяжка кара. Однією з найм'якших була кара зануренням у воду або шмагання відомим в англійському флоті дев'ятихвостим котом, тобто канчуком, що складався з дев'яти окремих пасом. Якщо провину визнавали значною, — бідолаху карали протягуванням на канаті під кілем судна. Г. В. ван Лун, автор «Історії відкриття морів», так описує це Покарання:

«Це була досить складна операція. До рук і ніг засудженої на покарання людини прив'язували канати. Канат, прив'язаний до ніг засудженого, протягували під кілем корабля і пропускали через блок, розміщений на кінці однієї з рей. Потім його викидали за борт і витягували наверх з іншого боку корабля. Те, що залишалося від нього після цієї операції (осуджений часто бував покалічений мушлями та іржавими цвяхами, що стирчали з корпуса корабля, і помирав від втрати крові), віддавали корабельному лікарю, який промивав рани сумішшю води і рому й залишав нещасного на примху власної долі».

До речі, протягування винуватців а чи то полонених під кілем практикувалося піратами ще в античні часи. Це покарання (чи катування?) яскраво ілюструють малюнки на стародавніх вазах. Отже, питання — чи пом'якшувалися звичаї з плином часу — залишається відкритим.

Якщо моряк помирав, його тіло зашивалося в сувій полотна і, обтяжене кількома гарматними ядрами, викидалося за борт.

Найважчими провинами були: бунт, боягузтво, вбивство під час бійки, одночасне вербування на кілька кораблів одразу. В останньому випадку винуватців вішали. Під час плавання, яке тривало рік або й два, життям моряка гендлював капітан, який мав на кораблі абсолютну владу. Або Пан Випадок у вигляді грізного шторму чи хвороби.

Тому флотам багатьох держав завжди не вистачало охочих до морського ремесла. Новобранців, як правило, набирали з приморських міст силою. Часто покидьків суспільства або переслідуваних законом. Команда пересічного корабля, який ходив у XVI–XVIII століттях з Європи в заморські колонії, складалася зазвичай з людей, незадоволених своєю долею, вороже настроєних проти капітана й офіцерів. А ще найважливіше, вони не дуже цінували як власне, так і чуже життя. Це були жорстокі, позбавлені ілюзій щодо свого ремесла і разом з тим авантюрні, жадібні до пригод люди. В цьому, мабуть, крилися головні причини бунтів корабельних команд і, як наслідок, несподіваного розсміху «веселого Роджера» на багатьох суднах світового океану. Потім поглинала жадоба багатства, думка: хай йому чорт! — або померти від цинги, або під канчуками (дев'ятихвостими котами). Чи, дасть Бог, загинути в бою, але перед цим «порозкошувати». Для розбишак результат розважань був відомий.

Все залежало від конкретної організації, досвідченості ватажка змовників і конспірації. Бо на кожному кораблі капітан мав інформаторів, свої «вуха й очі». В документах британського Адміралтейства, які зафіксували корабельні бунти XVIII століття, прямо зазначається, що в більшості офіційно зареєстрованих випадків «причиною порушення субординації матросами була особлива жорстокість капітанів і відсутність турботи про команду з боку офіцерів».

Якщо змова вдавалася, капітана й вірну йому частину команди висаджували на безлюдному узбережжі або кидали в човнах у відкритому морі. Бунтівники ж на всіх вітрилах йшли в якийсь закапелок світу, де ще не чули про державну владу, аби присвятити себе «солодкому ремеслу». Там вони обов’язково обирали нового капітана, якщо старий не приставав до змови. (Хоча траплялося й навпаки. Пригадаємо Еврі, Кідда, де Сото). І, звичайно, новоявлені пірати підшукували собі криївку, де відпочивали після походів і влаштовували оргії. До речі, у пригодницьких романах описи цих оргій виходять за будь-яку межу. Нафантазоване бажане видається за дійсне. Залишмо це на совісті авторів.

У тих криївках пірати розробляли собі подальші плани, плани нових походів. Їхні ватажки чудово розуміли, що насамперед їм повинна «світити планида» — щастя. Все залежало від щастя. Будь-хто із шукачів цього щастя міг діяти безкарно упродовж багатьох років, але й міг тут же загойдатися на реях королівського корабля. Отож, насмілившись на бунт, моряки одразу ставали поза законом, згідно з яким їх переслідували власті. У боротьбі з піратами дозволялося все. І навпаки. Ніхто, окрім хіба деяких піратів, не дотримувався правил чесної боротьби. З самого початку велася нерівна і безжальна війна, в якій ніхто не мав надії на перемогу.

В таких умовах морські розбійники виробили специфічну, пристосовану до їхнього ремесла, мораль. Багато її засад, які колись викликали здивування й обурення, сьогодні видаються прийнятними. Скажімо, ідеологія анархізму. Національна приналежність у піратів майже не відігравала ролі. Якщо хто й цікавився нею, то