Читати книгу - "Довге темне передвечір'я душі"

Він не міг зрозуміти жодного слова.

Він збагнув, що йому відразу мала спати думка, що зеленоокий волохатий велетень з косою може відрізнятися від нього не тільки зовнішністю й особистими звичками, але й іншими речами, приміром, абеткою.

Дірк знову сів, невдоволений і сердитий, і хотів був запалити сигарету, але пачка в кишені плаща була вже пуста. Він взяв олівець і встромив його в рот як сигарету, але відчуття було зовсім іншим.

Через хвилину або дві він не міг думати ні про що інше, крім як про те, що орел, напевно, досі спостерігає за ним у замкову щілину, і що через це зосередитися на проблемі стало неможливо важко, особливо за відсутності сигарети. Дірк нахмурився. Він знав, що на другому поверсі біля його ліжка досі мала залишатися пачка, але вважав, що не зможе витримати орнітологію, з якою доведеться зустрітися по дорозі туди.

Він спробував подивитися на папери ще трохи. Окрім того, що ці письмена були нашкрябані якимось дрібним незрозумілим рунічним шрифтом, вони здебільшого тяжіли до лівого боку аркуша, неначе їх туди змило хвилею. Права сторона була здебільшого чиста, за винятком окремих символів, що були написані рівно один під одним. Усе це, окрім слабкого відчуття знайомості їхнього розташування, не казало Діркові абсолютно нічого.

Відклавши папери, він знов почав розглядати конверт, намагаючись розібрати імена, що були так старанно викреслені.

Говард Белл — неймовірно заможний автор бестселерів, який писав погані книги, які продавалися контейнерами попри те (а може, саме завдяки тому), що їх ніхто не читав.

Денніс Гатч — магнат звукозапису. Тепер, маючи окрім імені якийсь контекст, Дірк розумів уже більше. Фірма звукозапису «Aries Rising Record Group», що була заснована на ідеалах шістдесятих (або ж, принаймні, на тому, що в шістдесятих вважалося ідеалами), зросла в сімдесятих, а потім легко перейшла на матеріалізм вісімдесятих і тепер була масивним конгломератом, що діяв по обидва боки Атлантики. Денніс Гатч обійняв найвищу посаду, коли засновник фірми помер від смертельної дози цегляної стіни, яку він прийняв під впливом «Феррарі» та пляшки текіли. А ще «ARRGH!» була саме тією фірмою, яка видала пісню «Гаряча картоплина».

Стен Дубчек — старший партнер рекламної компанії з дурною назвою, яка тепер володіла більшістю британських і американських рекламних компаній, які не мали настільки дурних імен, а тому були поглинені повністю.

Аж ось, раптом, ще одне ім'я, яке було легко впізнати тепер, коли Дірк приблизно розумів, на якого роду імена треба розраховувати. Родерік Мерсер — найбільшій у світі видавець найбрудніших газет. Дірк не впізнав це ім'я від самого початку через незнайоме «ерік», що йшло після «Род». Це ж треба…

Усі ці люди, — раптом подумав Дірк, — дійсно щось здобули. Вони безсумнівно отримали більше, ніж будиночок на Лаптон Роуд, прикрашений висохлими квітами в горщиках. А ще одним з їхніх здобутків було те, що всі вони досі мали голови на плечах, якщо тільки Дірк не пропустив у телевізійних новинах нові драматичні сенсації. Що це все означає? Що це за контракт? Чому всі, хто колись володів ним, були разюче успішні, за винятком одного — Джефрі Енсті? Усі, хто колись володів контрактом, отримали від цього зиск, за винятком того, хто володів ним останнім. Хто досі володів ним.

Це була гаряча картоплина…

«Коли настане час, краще тобі її не мати». Діркові раптом спала думка, що цілком можливо, що саме Джефрі Енсті підслухав розмову про гарячу картоплину й про те, що треба її позбутися, передати її далі. Якщо Дірк правильно пам'ятав інтерв'ю з Пейном, яке колись читав, той не казав, що підслухав розмову особисто.

«Коли настане час, краще тобі її не мати».

Ця думка була жахлива, і полягала ось у чому:

Джефрі Енсті був жалюгідно наївний. Він підслухав розмову (Між ким? Дірк узяв конверт і прочитав список імен) і йому здалося, що вона має непоганий танцювальний ритм. Джефрі так ніколи й не зрозумів, що підслухав розмову про те, що зрештою призведе до його жахливої смерті. Він зробив з розмови хіт, а коли йому дали справжню гарячу картоплину, він узяв її.

«Не бери її, не бери, не бери».

І замість того, щоб послухатися поради, яку він записав у словах пісні…

«Мерщій передай, передай, передай».

… він сховав її за нагородою «золотий диск», що висіла на стіні його ванної кімнати.

«Коли настане час, краще тобі її не мати».

Дірк нахмурився й повільно, задумливо затягнувся своїм олівцем.

Це вже повна дурня! Якщо він хоче обміркувати це й отримати хоч якісь результати, він мусить здобути собі сигарети.

Він надів плащ, насунув на голову капелюх і пішов до вікна. Вікно не відчинялося вже… ну, принаймні це було ще до того, як він придбав цей будинок, тож вікно пручалося, стогнало й верещало, протестуючи проти несподіваного зазіхання на його особистий простір. Змусивши його розкритися достатньо широко, Дірк виліз на підвіконня, витягнувши за собою і свій великий шкіряний плащ. Звідти до тротуару було досить таки далеченько, бо внизу був ще цокольний поверх, вниз до якого вели вузькі сходи. Між цими сходами й тротуаром були залізні поруччя, і Дірку треба було не потрапити на них.

Не вагаючись ані хвилини, він стрибнув і приблизно на середині свого польоту збагнув, що забув узяти ключі від машини, які поклав на столі на кухні.