Читати книгу - "Довге темне передвечір'я душі"

— Що? А як щодо цього? — вона вказала на маленьке спантеличене кошеня під столом, на яке нез'ясовним чином щойно перетворилася настільна лампа з блакитної порцеляни.

— З цим я нічого не можу зробити.

Кейт раптом відчула себе такою втомленою, спантеличеною й переляканою, що мало не заплакала. Вона стояла, кусала губи й намагалася якомога сильніше розсердитися.

— Не можеш? — спитала вона. — Ти ж, начебто, бог. Сподіваюся, ти не проник до мого дому набрехавши… — вона змусила себе замовкнути, а потім заговорила іншим тоном.

— Ти хочеш сказати, — ледь чутно спитала вона, — що весь цей час ви були тут, у цьому світі?

— Тут і в Асґарді, — відповів Тор.

— Асґард, — повторила Кейт. — Домівка богів?

Тор мовчав. Це було похмуре мовчання, сповнене чимось таким, що дуже сильно ятрило його.

— Де цей Асґард? — вимагала Кейт.

Тор знову мовчав. Він був чоловіком дуже малої кількості слів і надзвичайно довгих пауз. Коли він зрештою заговорив, було незрозуміло, чи він увесь той час був думав, чи просто стояв.

— Асґард також і тут, — сказав він. — Усі світи тут.

Він витяг з-під свого хутряного одягу великий молот і почав уважно й з дивною цікавістю оглядати його головку, неначе щось у ній сильно дивувало його. Кейт не могла згадати, чому цей жест здається їй таким знайомим. Він викликав у неї інстинктивну потребу заховатися. Не відводячи очей від Тора, вона зробила маленький крок назад.

Коли він знову підвів погляд, у його очах з'явилися мета й енергія, було таке враження, ніби він збирався з силами, щоб кинутися на щось.

— Цієї ночі я мушу бути в Асґарді, — сказав він. — Я маю виступити у великій залі Вальгаллі проти свого батька, щоб він відповів за те, що він зробив.

— За те, що змусив тебе рахувати камені в Уельсі?

— Ні! — сказав Тор. — За те, що він зробив уельське каміння не вартим переліку!

Кейт роздратовано хитала головою:

— Я просто не знаю, що про тебе думати, — сказала вона. — Думаю, я просто надто втомлена. Приходь завтра. Поясни мені все це вранці.

— Ні, — сказав Тор. — Ти маєш побачити Асґард на власні очі, тоді ти зрозумієш. Ти маєш побачити його цієї ночі, — він схопив її за руку.

— Я не хочу в Асґард, — наполягала вона. — Не хочу я їхати до загадкового місця з незнайомим чоловіком. Їдь сам. А вранці прийдеш і розповіси, як усе було. Дай йому прочухана за ті камені.

Вона звільнила руку від його хватки. Було цілком очевидно, що вона змогла це зробити лише тому, що він дозволив.

— А тепер іди, будь ласка! Дай мені поспати! — вона суворо дивилася на нього.

Цієї миті будинок наче вибухнув, бо Нейл почав енергійно виконувати на басгітарі «Мандрівку Зіґфріда Рейном» з першої частини «Присмерків богів» — просто щоб довести, що це можливо. Тряслися стіни, тремтіли шибки. З-під столу ледь чулося жалюгідне нявкання настільної лампи.

Кейт намагалася зберігати лютий погляд, але зберігати його довго за таких обставин було неможливо.

— Добре, — зрештою сказала вона. — Як нам туди потрапити?

— Шляхів є стільки ж, скільки крихітних частин.

— Перепрошую?

— Крихітні речі, — він підняв руку, показуючи великим і вказівним пальцями щось дуже маленьке. — Молекули, — додав він так, ніби це слово йому чимось не подобалося. — Але спершу ходімо звідси.

— Пальто мені в Асґард брати?

— Як хочеш.

— Що ж, візьму про всяк випадок. Зачекай хвилинку.

Кейт вирішила, що найкращим способом розібратися з дивовижною балаканиною, з якої наразі складалося її життя, буде поставитися до неї практично. Вона знайшла пальто, причесала волосся, залишила на автовідповідачі нове повідомлення й поставила під стіл миску з молоком.

— Гаразд, — сказала вона, вивела Тора з квартири, обережно зачинила двері й шикнула на бога, коли вони проходили повз двері Нейла. Бо попри весь гамір, який той здіймав гітарою, Нейл майже напевно прислухався до найтихіших звуків, і якщо почує, що вони йдуть, миттєво вискочить з квартири, щоб поскаржитися на Кока-Кольну машину, на пізню годину, на нелюдське ставлення до ближнього, на погоду, на шум і на колір пальта Кейт — воно було саме того відтінку блакитного, що з якихось причин викликав у Нейла найбільше несхвалення. Вони успішно прослизнули повз його квартиру й зачинили вхідні двері з майже нечутним клацанням.

На кухонний стіл Дірка вивалилися згорнуті разом аркуші з цупкого паперу; було очевидно, що їх багато разів брали в руки.

Він перебирав їх один за одним, відділяв один від одного, розгладжував тильною стороною долоні й розкладав на столі рівними рядочками, звільняючи для них місце від старих газет, попільничок і брудних тарілок з-під каші, які прибиральниця Елена завжди залишала там, де вони були, а коли він ставив їй це за провину, вона стверджувала, що думала, що він їх навмисно там для чогось залишив.

Він розглядав документи кілька