Читати книгу - "Новендіалія"

Назирцем за Мар’яном Лука ступив до крамниці.

Він був тут сьогодні і нібито мусив пам’ятати, що до чого. Нині, однак, тут панувала пітьма, ледь розсіювана вбогим вуличним світлом. Власне торгова зала, де, принаджуючи покупців, красувалися бутлі та діжки з усілякими лікерами та настоянками, була невеличкою і наразі порожньою; виробнича та ділова діяльність, очевидячки, точилася в приміщеннях позаду. Навіть і нині так — з-поза тьмяної пройми дверей долинули кілька пострілів та супутній гуркіт. Лука та Мар’ян метнулися до протилежних стін, аби пильнувати внутрішні двері, і Луці, як навмисне, дісталася стіна з ярусами обтяжених дорогим алкоголем полиць — на нього відразу ж війнуло журавлиною та мигдалем, скликаючи цілком недоречні нині ідеї.

Тим часом «ділова діяльність» невідомо як, але просувалася — у проймі намалювалася чиясь спина. Поводячи зброєю з боку в бік, невідомий відступав до крамниці. Їм же належить зупинити відступ, гарячково метикував Лука, але як? Невже — стріляти в спину? Неприйнятність такої ідеї змусила його розгубитися, однак тут-таки зреагував Мар’ян. Але зреагував якось дуже вже творчо.

— Ані руш! — дзвінко виголосив він.

Невідомий боєць рвучко крутнувся. У відповідь на несподіваний різкий рух Лука сахнувся вбік. У принципі це було правильно, так і слід було чинити, коли якась лиха людина скеровує на тебе цівку, однак варто було пам’ятати ще й про полиці за спиною.

Одна з пляшок пурхнула додолу та лунко бренькнула по кам’яній долівці. І нападник, не витримавши, почав стріляти.

Лука тільки й встиг, що впасти на підлогу, а йому на голову вже сипалося скло та хлюпав запашний лікер. За мить у тісній крамничці запанував цілковитий армагедон: вибухали бутлі, гуркотіли постріли, з вулиці сунули якісь люди, додаючи до катавасії спалахи ліхтаря та розгублені зойки.

— Ану припиніть стрілянину! — зненацька гримнуло поряд.

Поволі метушня вляглася, і Лука ризикнув підвести голову.

Що ж, слід сказати, що їхній рейд завдав гаданим зловмисникам непоправного збитку. Фінансового, передусім. Бідолашна крамничка виглядала нині, наче епіцентр капітального вибуху — навряд чи тут лишилося бодай щось придатне для продажу. На порозі бовванів похмурий Клим з ліхтарем у руці, з-за його плечей допитливо позирали полісмени. Неподалік підводився з коліна ошелешений Мар’ян; невдатний нападник, стогнучи, притулився у проймі. Горган, лютий, наче розбурканий змій, переступив через бранця і, озирнувши руїну, стрімко попрямував просто в Луччин бік. Той, нажаханий Горгоновим поглядом, похопився встати, але тут-таки послизнувся на розлитім лікері та гепнувся назад на долівку.

Горган спинився поблизу, зачудовано звівши брови.

— Ніби ж обіцяли уникати алкоголю на службі… — підібгавши губи, поскаржився він.

Мар’ян за його спиною істерично зареготав, проте, зустрівши керівничий погляд, надсадно закахикав. Клим на те пирхнув і махнув рукою своїм підопічним, щоб наразі вийшли з крамниці. Фелікс став навколішки коло впольованого нападника — той виглядав на звичайного вояку охоронної служби, вбраного у камуфляж та бронежилет, який, утім, не зарадив проти мандрівної кулі, що ковзнула йому понад скронею.

— Поверхнева рана і струс, — виснував Фелікс. — Буде жити, швидше за все… Ану ж бо…

Другий проквестор поляскав бранця по заюшеній щоці. Той кліпнув очима і звів на нього тьмяний погляд.

— На кого працюєш? — поцікавився Фелікс.

Бранець кволо всміхнувся, не поспішаючи відповідати.

— Краще тобі сказати все відразу, — доброзичливо порадив допитувач. — Тобі ж відомо, які запаси «умбри» містяться тут, у коморі. Досить, аби навчити відвертості усю міську раду разом з канцелярією.

Бранець скривився від болю, проте далі зберігав мовчанку.

— Він не скаже, — зненацька втрутився Горган. — Якщо присягався мовчати під «умброю».

Фелікс люто форкнув.

— Шляк! То що далі? Климові підручні тут такого галасу наробили, що годі сподіватися інших гостей.

— Є машина… — подав голос Лука.

Горган примружився, а потім коротко кивнув.

— Так, є. Але, можливо…

Він присів коло Фелікса.

— Хто власник цієї крамниці? — суворо запитав він.

Очі бранця забігали, а губи ворухнулися, мовби куштуючи слово на смак.

— Левко Дваржек, — кволо проказав охоронець.

Магістратці перезирнулися.

— Комусь знайоме це ім’я? — запитав Фелікс.

Лука вчепився долонею у клейкі від лікеру вихри. Нарешті йому зажевріла згадка.

— Левко Дваржек… Ми ж недавно лише замкнули його в «голуб’ятні».

«Чи не псяче життя?» — пригадалося йому Велькове ремство у розбурханому вітровієм парку, нещасний moribundi-безпритульник, що його виставили з дому рідні. Зиркнувши на похмурих та затятих колег, Лука припустив, що невдовзі рідня пошкодує — як не про власну нещадність, так про власну недбалість щодо старого.

* * *

Тілія дратівливо насупилась і відкинула стосик візиток, які тут-таки розсипалися по столі хитромудрим пасьянсом. Якось так склалося останнім часом, що кожного дня по роботі вона ішла пиячити та шукати пригод. Добре, коли б це бажання ішло від юнацької безтурботності, але ні — причина була цілком інакша. Щойно надходив вечір, і колеги розбрідалися по своїх домашніх кубельцях, в її серці розтулялася труйна пустка, що вимагала заповнення. Ось тоді і ставали в пригоді дами та валети з її колоди — особи, причетні до культурних змагань, чомусь ніколи не відмовляли, як ішлося про веселий вечір у генделику.

Невдовзі, втім, вона зрозуміла — посиденьки ці, хай які відчайдушно-бешкетні, не гоїли пустки, ніхто з її богемних приятелів не був — і не прагнув стати — другом, що йому можна звірити потаємне. Ніхто й ніколи не замінить їй Павліну та Явора, навіть, як і правда, той був злочинцем.

Ця остання прикра згадка змусила Тілію… чомусь усміхнутися. Нехай криво й невесело, але все ж таки… Новий знайомець, що кинув це звинувачення, видавався несподівано кумедним та простодушним, як для тої страшної контори. Цілковита протилежність Яворові — в тому простодушності не було ані дрібки. Неймовірно, як це вона могла йому довіряти.

Постукавши чорнолаковим нігтиком по візитках, Тілія замислилась. Подзвонити йому?

І що сказати — погуляймо Платанами, бо душа просить пригод?

Коли задзеленькав телефон, Тілія навіть відчула полегшення: можна не вигадувати дурнуватих причин — нехай уже цим переймається інша сторона!

— Чи не бажає прекрасна німфа похмелитися?

Ага, не те, щоби інша сторона переймалася причинами… Може, й добре, коли так.

— Ммм… Актуальна пропозиція, — зізналася вона. — Лише не у Платанах цього разу, гаразд?

— Без питань! — зрадів Лука. — Я, власне, думав, може, запросити тебе до «Святої корови»?

— Куди?!

Спокійно, наказала собі вона, звідки б йому знати? Адже це було так давно — вже й не віриться, що було… Це місце стало її святою землею, містичним осереддям, яке неоднораз по тому приходило