Читати книгу - "Новендіалія"

Павліни Чарної і до незбагненного воскресіння Шацького. Зловити його на гарячому було би безумовним успіхом, однак Лука не мав на те серйозних сподівань. Надто просто і — надто вже нещадно… Нехай навіть Лука не мав підстав співчувати Дзбанову, але те, яким він став, щойно Вітій згодував йому розчин «умбри»…

Мар’ян скоса зиркнув на свого колегу, здогадавшись, очевидячки, що того гризе.

— Та доста вже комизитись… — насупився він. — Це тільки виглядає так…

— Так — наче людина втрачає волю і перекидається на слухняну ляльку? — тут-таки спалахнув Лука. — Тільки виглядає, еге?

Мар’ян зітхнув.

— А от ти не думав, що «умбра» до всього іншого — седативний засіб, який дозволяє притишити біль і подолати шок? Якби наш Міхалко далі пручався і виривався, уламки кістки могли би пошкодити артерію — і все, капці «друзяці»…

Лука блимнув.

— Вітій, отже, наперед знав, що дістане тяжко пораненого інформатора?

Білявий стенув плечима.

— Навіть коли так, я йому не дорікатиму. Не до вибору вже… А якось, Мора казала, він вийшов на виробників анімул, заславши до них власну дружину…

— Оце шляхетний вчинок! — уїдливо кинув Лука.

— Еге ж, — вищирився Мар’ян. — Коли Магістрат затримав торговців, у їхньому запіллі знайшли дев’ятьох малих дітей, призначених на «сировину»… Шляхетність, ти знаєш, — це поняття, здебільшого, ситуативне.

— Я помітив, — буркнув Лука.

Мар’ян усміхнувся та знов прикипів до вишкрябаного на шибі вічка.

— О, дивися, — за хвильку мовив він, тицьнувши пальцем у вікно.

Лука придивився пильніше, насилу розгледівши, як тьмяна фігура ступає на поріг пильнованої ними крамнички та, судячи з рухів, знімає з дверей табличку «відчинено». Таких деталей з романтично-закопченого вікна було, звісно, не видно, але хлопець міг припустити таке, побувавши у згаданому закладі щойно сьогодні вдень. Попри те, що ситуативно-шляхетний квестор тішився відомостям, Лука із жалем згадував тьмяний закапелок та негарну кирпату дівчину, що продавала тамтешній крам, — квола й неприязна, панянка прикро нагадувала вгамованого «умброю» Дзбанова. Надана ним інформація, отже, була взята на озброєння, і саме тому, власне, пів-Магістрату тинялася нині непривітним Каганцем.

Зітхнувши, Лука ввімкнув рацію.

— Замикається, — тихенько промимрив він.

— Виходимо, — мугикнуло зі слухавки Феліксовим голосом. — Ви двоє — лишайтесь на місці.

Лука та Мар’ян тоскно перезирнулись. Це було обумовлено перед виходом, а проте «сидіти в партері» жоден із них не прагнув. За хвилину чи щось із тим вони засвідчили, як дві спритні фігури майнули вулицею та ковзнули крізь двері, що їх млява панянка не встигла іще зачинити. Аж цілих два проквестори — вони знатимуть, либонь, що робити. Лишалося сподіватись, думав до себе Лука, що ніхто з них не наважиться вдатися до «неетичних методів» щодо бідолашної крамарки, котрій і без Магістрату, очевидячки, несолодко ведеться.

Цього разу — на зміну — Луччині сподівання справдились. За кілька хвилин дівчина вискочила з крамнички, розгублено роззираючись та намацуючи телефон.

Мар’ян заледве не виламав шибу, намагаючись розгледіти, що діється. Поки що події розгорталися за планом, але ж хто зна, хто зна…

— Ну?! — смикнув його Лука.

Мар’ян відмахнувся, тоді раптом засичав, наче змій.

— Ідуть! Двоє поки що.

— Двоє до вас у гості, — продублював Лука у слухавку.

— Ясно, — по-горганівськи сухо буркнуло у відповідь.

Це була наразі лише охорона. Якщо вдасться її знешкодити, ймовірно, до крамнички нагодиться і сяке-таке керівництво, сполохане дзвінком крамарки та мовчанням сторожі. Такий принаймні був попередній план.

Кілька хвилин вони з Мар’яном прокоротали, шарпаючись, немов на гарячій пательні. Охорона пірнула до крамнички і назад не потикалася. Відомостей від колег так само не було.

— Все, — зненацька скреготнуло у рації, — під контролем.

— Амінь, — нервово хихикнув Мар’ян.

Не смішно, подумав Лука. «Знешкодження» у виконанні Горгана означало, здебільшого, «клич трупарку», а Луччине сумління все іще судомило від подібних речей. Востаннє, правда, нещадний проквестор зглянувся чомусь на воскреслого Шацького, пригадав Лука. І це… це непокоїло.

Збіг іще якийсь час, проте нічого нового не відбувалося. На це слід було розраховувати — навіть, коли б їхній план спрацював, господарі мусять іще зібрати каральний загін та дістатися місця. Лишалося чекати, припавши до вікна, та сподіватися на розвиток подій. Отож Лука дістав хвильку для рефлексії.

— Мар’яне, — стиха гукнув він, — а тобі не здалося дивним те, як Шацький повівся щодо Горгони?

Білявий гмукнув, не відмерзаючи від мерхлої шиби.

— Назвав його «базікалом», еге ж… Пасує йому те назвисько, як рибі — манишка. Хоча, мушу визнати, — Мар’ян скоса зиркнув на колегу, — останнім часом він таки більше говорить, аніж зазвичай. Бува, навіть цілими реченнями. До чого б це, як гадаєш?

— До службової догани, — зненацька пробурчало зі слухавки. — Ліпше б вулицю пильнували, мовознавці…

Мар’ян скинувся, вилупивши очі — вони обоє забули, що рація і далі працює. Зрештою хлопці все ж таки пирснули, стримуючи сміх. По роздумі, проте, Лука, насуплено зиркнув на слухавку — на його подив, він не міг визначити, хто з двох — Горган чи Фелікс — пообіцяв їм догану.

Попри невизначене авторство, проте, зауваження було навдивовижу вчасним — за кілька секунд на дорогу, що бігла межи «Завісою» та маленькою крамничкою, завернуло містке авто. Мар’ян вихопив слухавку.

— Здається, до нас, — енергійно прозвітував він. — У машині четверо. Кличемо поліцію?

Збігла секунда вагання.

— Рано, — сухо відказала рація, і цього разу Лука безпомильно впізнав Горгону, — нехай зайдуть. Ви рушаєте наступними і, в разі чого, не дасте їм вийти. Климе, контроль за п’ять хвилин.

— Буде контроль, — глухо відгукнувся Клим.

Намагаючись не зважати на серце, що скакнуло, немов істеричний легкоатлет, Лука підвівся з-за столу, звичним уже рухом вивільняючи зброю. Мар’ян скочив з місця так само швидко і ледве не перекинув тутешнього кельнера, який підібрався до них напрочуд нечутно.

— А заплатити? — обурено виголосив той. — За каву, е?

Лука та Мар’ян, обидва зі службовою зброєю напереваги, ошелешено витріщилися на нього. Кельнер аж задихнувся від несподіваного видовища.

— Ага, гаразд, ясно… немиті чашки… вибачайте, шановні, — колорит…

Хлопці, перезирнувшись, метнулися повз бідаку, лишаючи його горланити до когось: «Каська-а! Кур-рва! Дивися, куди каву ллєш!» Затриматись, аби насолодитися скандалом уже, на жаль, не випадало.

Щойно вибігши з кав’ярні, хлопці опинилися на незвично темній вулиці, чиї калюжі та волога бруківка відбивали хіба місячне світло та блимання свічок крізь віконну кіптяву «Завіси». Нові «гості» пильнованої крамнички лишили машину за кілька метрів, якраз щойно пірнувши досередини. Лука роззирнувся. Трохи далі, на перехресті, стояв магістратський фургон, поблизу якого чатував поліцейський загін під проводом Клима. Вони не втручатимуться наразі, аби не сполохати ймовірних наступників нинішніх гостей. Відтак не лишалося нічого,