Читати книгу - "Новендіалія"

— Добре, — зрештою відказала вона й відсторонено призначила час.

Їй було про що подумати, що згадати, перед тим, як навідатись туди знову. Адже саме в «Святій Корові» два роки тому вона познайомилася з Явором. Він, як це з’ясувалося згодом, мав той підвальний генделик за свою штаб-квартиру, і їй відкрився тоді цілий новий світ: пишні красуні, натхненні музики, дотепні поети, і понад усім — Явір, вродливий, амбітний та бездоганний. «Успіх — це єдине, що надає життю сенс, — піднесено твердив він. — А отже, успіх — це єдине, за що варто його віддати». Йому вірили, ним захоплювалися — таким молодим і зухвалим, годним запалити очі та серце. Так це сталося з багатьма. Так це сталося з нею.

Тілія сумовито зиркнула на себе в дзеркало, перш ніж вийти надвір: вона стала старшою відтоді, в погляді запали нові глибини цинізму, зачіска стала коротшою, а макіяж — ряснішим. Проте щось дитинно-захоплене, хоч-не-хоч, а прозирало подекуди в її рисах.

Гнівно чмихнувши, дівчина підхопила сумку з пухнатими китичками та рушила на призначену зустріч з минулим.

Сіялася дрібна мжичка, проте холоду не чулося; звідкілясь з-поза ріки дмухав легковій, приправлений запахом диму та прілого листя. Ніби й не найкраща пора для гулянь, проте дівчина тішилася прохідкою, яка дала змогу остудити спогади та дістатися місця майже при божім спокої.

Однак, при дверях «Корови» щось підбило її пригальмувати. Звідти линув притлумлений спів… майже як тоді, і — дивна річ — навіть слова були точно тими ж…

На чоло долонями

Відтиск ляже ласкою;

Коли безборонні ми,

Він застигне маскою.

Нам вже не болітиме,

І зітхнете тоскно ви,

Та іще служитиме

Нам обличчя воскове.

Станемо камінними,

Хоч не варті кари ми,

Але знову зринемо

Маскараду чарами.

Уже ставши на поріг, Тілія зупинилася, не в силі ступити далі. Голос був іншим, певна річ, проте пам’ять не бажала на те зважати, відлунюючи тремтінням пальців та корчем у горлі.

Хтось кахикнув неподалік. Шморгнувши, Тілія обернулася. І треба ж було тому магістратському знайомцеві застати її власне в момент стидкого емоційного колапсу?

— Щось негаразд? — тут-таки здогадався хлопець.

Тілія зиркнула на нього, шукаючи в його очах жалю чи поглуму. Ні, на щастя, на його лиці малювався лише бентежний подив.

— Знаєш що, Лука? А давай-но ми сьогодні підемо деінде? — опановуючи себе, запропонувала вона. — Погода гарна, можна просто погуляти.

Він озирнувся. Якраз щойно почав накрапати дощ.

— Ага… — розгублено мовив він. — Можна. Тільки давай до мене заскочимо по парасолю? Тут недалеко.

— Давай заскочимо, — погодилась вона, сподіваючись, що вдасться уникнути запитань. Даремна надія, звісно…

— Страшна яка пісня, — дипломатично зауважив він. — Схоже на «Голіардів».

Ти ж бач! Тілія здивовано зиркнула на нього.

— То вони й були.

— О, до речі! — з дивним завзяттям промовив Лука. — А ти не знаєш, хто такий Базікало?

Тілія зітхнула, радіючи з того, що мова зайшла про сторонні речі.

— Чула, — відказала вона, — був такий поет. Це, до речі, його слова.

— Правда? — аж зупинився Лука. — А чому «був»?

— Ну бо… це романтична історія, — повідала дівчина. — Кажуть, у нього загинула кохана, і він з горя повісився. Ну, або втопився.

— Отак і кажуть? — зачудовано мовив хлопець.

— А що ти хочеш від музик? — пирхнула Тілія. — Такі історії — їхній хліб із маслом.

Лука непевно гмукнув, проте дощ якраз припустив сильніше, і розмова про богемні звихи урвалася.

Він і справді жив недалеко звідси, в «старому новобуді», в одному з тих будинків з високими стелями, де колись міська влада, розбудовуючи університет, селила запрошених науковців із сім’ями. Цікаво, з ким живе її знайомець у такім престижнім помешканні — напевно ж, не сам?

Втім, квартира, двері до якої прочинив Лука, була глухою й темною.

— Зайдеш? — тихо запитав він.

Дівчина глузливо гмукнула. Чому ні, власне? Пригод можна шукати не лише в генделиках чи парковій гущавині. До того ж, попри всі свої невимовні таємниці, Лука зовсім її не лякав. По хвилиннім роздумі, Тілія зверхньо кивнула, зайшла до квартири і звеліла подати собі чаю.

Доки хлопець гарячково порався на кухні, Тілія розглядала вітальню, непривітну і тьмяну, наче стара бібліотека. Деякі з книжок на численних полицях лише поглиблювали меланхолійні настрої: «Апокаліпсис нашого часу», «Самогубство», «Страх і дрож»…

— Захоплюєшся романами жахів? — поцікавилася дівчина, щойно господар показався в кімнаті з чайником напереваги.

— Що? — розгубився той, тоді, прослідкувавши за її жестом, чомусь розсміявся. — Це?! О ні, це — філософія! Боюся, це значно гірше, аніж згадані романи.

Гарячий чай на журнальнім столику та тепле світло торшера зробили кімнату несподівано затишнішою. Тілія зітхнула, вмощуючись зручніше.

— Ти вчишся на філософському? — поцікавилась вона.

— Я? Я — ні… — спохмурнів хлопець. — Це все — бібліотека мого батька. Він помер.

— Вибач. То ти тепер… сам?

— Угу.

— Я теж.

Хлопець підняв на неї запитальний погляд.

— Я виросла в притулку, Лука, — пояснила вона і, бачачи, яким жалісним стає його лице, поквапилась уточнити. — Це було… не так і погано. Коли я стала старшою, наша опікунка дала мені своє ім’я і допомогла знайти роботу. Все могло бути значно гірше, правда.

Судячи зі скорботно зведених брів, це його не переконало.

— Слухай, у мене все гаразд, — запевнила Тілія. — Я навіть можу квартиру знімати — на двох із подружкою, правда — але ж багато хто не має і такого житла! До того ж, моя сусідка працює в нічну, і ми майже не перетинаємось.

— В нічну… — пирхнув він. — Вона не моя колега, часом?

— Оце навряд, — відказала Тілія. — Вона медсестра, і донедавна працювала десьу лікарні на Веженці.

Невідомо чому, але від цих слів хлопець заледве не похлинувся чаєм.

— На Веженці… — відкахикавшись, промимрив він. — А цікаво, зараз вона де?

— Не знаю, — стенула плечима Тілія. — Поїхала з міста на пару тижнів. А тобі що з того?

Лука відставив чай і, так і не відповівши, підхопився і закрокував кімнатою. Дівчина збентежено стежила за ним, не розуміючи, що відбувається. Нарешті він спинився і присів на килим просто перед нею, дивлячись благально й затято.

— Тіліє, скажи мені, будь ласка, чи не знайоме тобі ім’я Ангели Кліш, у дівоцтві — Дваржек, чи її чоловіка, Адама?

Дівчина розгублено блимнула.

— Ні. А хоча, чекай… Павліна згадувала якогось Кліша — колишнього партнера її батька, з яким вони щось там не