Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

— Джорджіо!

— Та нігті підпиляти, господи! Ну для чого іще може бути потрібна пилка для нігтів, Франческо?!

Дівчина дивилася на мене недовірливо.

— Гм… Хто вас, хлопців, знає? Он Патріціо недавно попросив у мене пилку для нігтів і пиляв нею якусь пластикову хрінь од свого компа! Моєю сапфіровою пилочкою!

— Значить, у нього не було надфіля, — здогадався я. — А як можна без надфіля підпиляти дрібні деталі? Якраз пилка, до речі, і підійде. Пластик — не метал, нічого б із твоєю пилкою не сталося.

— Це моя пилка! — ображено пхикнула Франческа. — Сапфірова! Я нею, між іншим, собі нігті підпилюю!

— Та не бурчи! Я тепер знаю, що подарувати Патріціо на день народження — набір надфілів. Якраз тут для себе надивився набір із двадцяти п’яти штук різних розмірів і форм! — заспокоїв я напарницю. — То як, даси мені свою сапфірову пилку для нігтів?

— Для нігтів? — підозріливо перепитала Франческа.

Я, намагаючись зберігати спокій і не засміятися, цілком серйозно пояснив:

— Я сьогодні зранку підрівняв нігті. А пилочки вдома не знайшов. А тепер гострі краї чіпляються за одяг і за клавіатуру, і від цього аж мороз по спині.

Насправді пилка для нігтів — річ першої необхідності. Якось парканадцять років тому, коли я ще й не починав учити українську, я пішов на побачення. Ніби все передбачив — нова сорочка, начищені черевики, чисті шкарпетки, побритий, надушений, квіти, шампанське. І ось коли я тримав в руці пляшку, я раптом подивився на свої нігті… Омайґад! Нігті! Довгі, як монгольські шоломи, подекуди з траурною облямівкою (воїн загинув). Добре, що я мав із собою ножика (не питайте навіщо), тож усю жалобу вдалося вичистити, але що робити з самими пазурами?! У стані абсолютного відчаю я їх просто обкусав. Зубами.

Так, це жах. Я міг би написати, що це сталося із моїм товаришем, але, на жаль, таке враження, що серед моїх друзів найогидніший був я.

Обгризти то я їх обгриз. Але тепер нігті нагадували вже не монгольські шоломи, а столярну пилку. Нерівні краї із гострими задираками, зачепиш ними тканину і — бррррррр! Це як пінопластом по склі, як мороз по спині.

Врешті я знайшов вихід із ситуації. У мене була брезентова сумка, і я, наче кіт, «зашліфував» обгризені нігті. Коштувало це десяти хвилин нелюдських зусиль і зіпсованих нервів. Проте нігті вдалися на славу.

Відтоді я такого методу не використовую і, звісно ж, кігтів, наче той ведмідь, більше не гризу.

— Добре, на тобі пилочку! — сказала нарешті Франческа, підійшла до мене й сіла поряд.

— Ти дивитимешся, як я пиляю нігті? — спитав я.

— Не щодня ж у нас показують таке шоу, — сказала напарниця. — Я не можу собі в цьому відмовити!

— А мені не дозволяєш спостерігати, як фарбуєшся і мастиш губи!

— То геть інше, Джорджіо, нема чого й порівнювати. То сакральне таємне дійство.

— Ну добре, добре, хай тобі грець. Пилка ж твоя, ще звинуватиш, що я нею пиляю щось інше!

Я сів і почав спокійно підпилювати собі нігті.

— Як ти гарно держиш пилочку! Як перша красуня! — похвалила Франческа. — Ого, ти ба! Ти й кутикули так акуратно пообрізав.

— Я не обрізаю кутикул, вони в мене такі від природи.

— Я так не граюся! — заздрісно протягнула дівчина. — Кутикули в нього акуратні, нігті диви, які гарні, довгі, міцні і блискучі!

— У мене ще й зуби всі свої, — похвалився я.

— Ну де в цьому світі справедливість? І часто ти нігті доглядаєш?

— Як по клавіатурі починають клацати, то зразу й обрізаю! — пожартував я.

— Брехло!

— Уяви собі, коли я був телеведучим, то ще й брови вищипував, — лийнув я у вогонь оливи.

— Та ну!

— Серйозно. Отак брав і вищипував. Вирівнював лінію, від того брови були в кадрі чіткіші й густіші. А знаєш, скільки на мені було макіяжу? Спочатку основа — тональний крем, потім вирівнюючий тональний, потім тональна пудра, потім лінія губ, потім лінія очей…

— Ти брешеш!

— Серйозно. Ось ти скільки часу фарбуєшся?

— Ну, хвилин сорок.

— А я годину сидів! А потім мені ще волосся вкладали і хвилин за п’ять до ефіру все підправляли. Я боявся й оком кліпнути, бо все посипалось би.

— Нічого собі… Я такого уявити не можу…

— Ти ж бачила мої фото з ефіру.

— Та бачила… Але щоб годину макіяж… Ого… — дівчина про щось сильно задумалась.

Я закінчив пиляти нігті, почистив пилку і віддав напарниці.

— Molte grazie!

— Non c’è problema!  [41] Тепер я точно знаю, що тобі подарувати наступного разу. Косметичку!

* * *

У коридорі почулися знайомі до болю важкі кроки, і за мить у командному центрі пролунав страшний бойовий клич:

— Команда! «Код 04», червона тривога! Усім відкласти поточні справи!

— Полковник Вескотт!

— Командор!

Ми й справді покидали свої справи, яких через учорашній ураган стало вдвоє більше. Я тільки й устиг, що запустити двигуни орієнтації сателіта Terra, який ми намагалися переорієнтувати в певний сектор Північного шельфу Канади.

— Радий усіх вас бачити! Чудесно, що ці двоє не розвалили мені базу! — полковник тицьнув пальцем у наш бік. — Барреле, ти ще не пішов на пенсію? Трейсі, красуне, скучив за твоїми кучерями!

Вескотт був явно радий нас бачити.

— Яким вітром вас занесло? — спитав я, коли всі закінчили обійматися.

— Приїхав координувати надання допомоги цивільним, Джорджіо. Гора роботи, повно маршрутів, довелося покинути свою нору в Капітолії і прибути сюди. Сьогодні ж полечу на північний схід штату.

— О, тепер я спокійний за північний схід!

Уже третій місяць, як полковник Вескотт пішов із посади командира бази. Тепер він відповідає за ВПС штату. Попри його обіцянку відвідувати нас щотижня, із листопада ми полковника не бачили.

І хоч Вескотт закріпив за собою кілька рейсів, бо хотів залишитися літаючим пілотом, зміни його здебільшого випадали на вихідні, тож ми не перетиналися.

Разів зо два до нас заходили його дочки Меґ та Ді. Дівчата розповідали, що татко тепер не часто буває вдома — з ранку до вечора пропадає на роботі, має багато відряджень, а у вихідні ще й літає.

— Сьогодні ми піднімаємо авіацію в ті райони, де за ніч ще не встигли розчистити дороги. У нас є кілька секторів, де будинки розкидані на кілька десятків миль. Частина господарств через негоду залишилася без світла. Поки служби добираються до комунікацій та електрики, ми повинні якнайскоріше добратися до людей. Щойно підвезли вантаж із молоком, енергетичними батончиками, водою, теплими ковдрами та іграшками для дітей, — пояснював нам полковник.

— Іграшками?

— Іграшками, — абсолютно спокійно відповів Вескотт. — Дітям потрібно відвернути увагу від дорослих проблем. Хай тим часом бавляться новими іграшками.

— А що за іграшки? — спитав я, наперед знаючи відповідь.

— Для хлопців — набори з солдатиками, для дівчат — Teddy Bear у військовій формі, — цілком серйозно пояснив полковник, ніби йшлося не про іграшки, а про серйозне військове завдання. — Уявляєш, спускається із неба десант на вертольотах і дарує тобі команду «морських котиків» або сержанта Teddy! Діти запам’ятають це надовго.

— Show must go on! — сказав Баррел.

— Геніальний PR-хід для армії США, — похвалив я.

— Ви, журналісти, вічно робите акценти не там, де треба, — усміхнувся Вескотт. — Головне, що діти отримують іграшки, а люди — допомогу. І вони мають на це повне право, вони