Читати книгу - "Місто дівчат"

— Вони танцюють так, ніби перший раз одне одного бачать, — сказав дядько Біллі до тітки Пеґ, врешті облишивши ідею з танцем. — Повірити не можу, що вони одружені.

 Една намагалася допомогти своєму чоловікові, але той не хотів слухати її порад і ображено фиркав, коли вона намагалася бодай якось поліпшити його виступ.

— Я ніколи не можу зрозуміти, про що ти кажеш, люба, і вже, напевно, не зрозумію! — гаркнув він якось на неї, коли Една старалася всоте пояснити йому різницю між правим і лівим боком сцени.

Але найдужче всіх дратувало, коли Артур не міг стриматися і починав підсвистувати у такт музиці, що лунала з оркестрової ями.

Навіть коли він був на сцені в образі свого персонажа.

Зупинити його не міг ніхто. Урешті-решт одного пообіддя дядько Біллі не витримав і закричав:

— Артуре! Твій герой не чує музики! Це мелодія з клятої увертюри!

— Ясно, що чує! — заперечив Артур. — Та ж чортові музиканти сидять у мене під носом!

Дядько Біллі, якому той уже допік до живих печінок, прочитав йому лекцію про різницю між дієгетичною музикою (тією, яку чують актори на сцені) й недієгетичною (тією, яку чують тільки глядачі).

— Говори по-людськи! — урвав його Артур.

Дядько Біллі спробував ще раз:

— Ну от уяви собі, Артуре, що ти дивишся вестерн, у якому грає Джон Вейн. Ось той Джон Вейн їде собі, сам-один, верхи на коні якимсь узгір’ям і раптом починає насвистувати музичну тему до фільму! Розумієш, наскільки це безглуздо?

— Та тепер, я так бачу, навіть посвистіти не можна, щоб на тебе відразу не напали, — пирхнув Артур.

(Пізніше я чула, як він запитав одну з танцюристок: «А що воно таке, до дідька, те узгір’я?».)

Я дивилась на Едну й Артура Вотсонів і хоч убий не могла уявити, як вона його терпить.

На думку спадало тільки одне пояснення: Една всім серцем любила красу, а Артур був, безперечно, красивий. (Він скидався на Аполлона, якби той Аполлон був сусідським м’ясником, проте, без сумніву, він був гарний.) До певної міри, це здавалося логічним, бо в житті Едни все було красиве. Я вперше бачила жінку, яка аж так дбала про естетику. Уперше бачила жінку, яка завжди виглядала вишукано, а бачила я її в різний час дня і ночі. (Щоб виглядати бездоганно доглянутою навіть за сніданком чи на самоті у власній спальні, потрібно чимало зусиль і завзяття, але така вже Една була — завжди готова викластися на всі сто.) Її косметика була красива. Мініатюрна шовкова торбинка, в якій вона тримала монети, — красива. Вона красиво декламувала свої репліки і красиво співала на сцені. Красиво складала рукавички. Вона була шанувальницею і водночас джерелом істинної краси у всіх її виявах.

Чесно кажучи, мені здається, що Една любила перебувати в нашому із Селією товаристві почасти тому, що ми теж були красиві. Вона не сприймала нас за своїх суперниць — як, мабуть, сприймало б багато немолодих жінок. Навпаки, ми начебто додавали їй енергії та натхнення. Пам’ятаю, як одного дня ми втрьох ішли вулицею — Една між нами. Раптом вона вхопила мене й Селію попідруч і, усміхнувшись, сказала: «Коли я йду отак по місту між вами, двома високими молодими леді, то почуваюся наче перлина між двох мерехтливих рубінів». До прем’єри залишився тиждень, а ми всі гуртом захворіли. Застудились, а половина дівчат із кордебалету ще й підхопила кон’юнктивіт, скориставшись зараженою тушшю для вій, однією на всіх. (Друга половина дістала лобкові воші, бо дівчата обмінювалися спіднім від костюмів, хоч я сто разів наказувала їм такого не робити.) Тітка Пеґ хотіла дати всім виконавцям вихідний, щоб відпочити й підлікуватись, але дядько Біллі не хотів про це чути.

Йому здавалося, що перші десять хвилин спектаклю «просідали»: дія рухалася не так жваво, як йому хотілося.

— У вас не так багато часу, малята, щоб завоювати симпатію глядачів, — сказав він акторам одного пополудня, коли ті продиралися крізь хащі вступного номера. — Треба відразу захопити їхню увагу. Якщо перший акт повільний, другий вже не поможе, хай навіть він буде ідеальний. Люди не вертаються на другий акт, якщо перший їм не сподобався.

— Вони просто втомилися, Біллі, — мовила тітка Пеґ.

І вони справді втомилися. Майже вся трупа виступала ще й у двох щовечірніх спектаклях, підтримуючи звичний графік роботи «Лілеї» до дня великої прем’єри.

— Ну, комедія — нелегка штука, — відказав дядько Біллі. — Щоб усе виглядало легко, треба важко попрацювати. Не можна, щоб вони тепер згасли.

Того дня він ще тричі змусив усіх прогнати вступний номер, і кожного разу все виглядало трохи інакше і трохи гірше. Кордебалет ще тримався, але дехто з дівчат мав такий вираз лиця, ніби вони вже пошкодували, що їх туди узяли.

Під час репетицій навіть будівля театру мала геть паскудний вигляд — всюди стояли розкладні стільці й паперові склянки з вистиглою кавою, а в повітрі висів цигарковий дим. Бернадетт, наша домашня робітниця, старалася приборкати безлад, але все одно сміття валялося повсюди.

Страшний гармидер і сморід. Усі були в поганому настрої й гаркали одне на одного. Ні про який шик уже не йшлося.

Навіть найгарніші танцівниці виглядали миршаво у своїх шарфах-хомутах і тюрбанах — їхні обличчя обважніли від втоми, а губи й щоки потріскалися від гарячки.

Одного дощового пообіддя на останньому тижні репетицій дядько Біллі вибіг по сендвічі для нас і повернувся в театр, промоклий до нитки, тримаючи оберемок розлізлих паперових торбинок.

— О Господи, як я ненавиджу Нью-Йорк, — процідив він, струшуючи з піджака краплі холодної води.

— От просто цікаво, Біллі, — а що б ти робив цієї хвилини, якби був у Голлівуді? — запитала Една.

— А що сьогодні за день? Вівторок? — дядько Біллі глянув на годинник і зітхнув: — Зараз я би грав у теніс із Долорес дель Ріо.

— Як мило, а цигарки ти мені приніс? — запитав його Ентоні якраз у той момент, як Артур Вотсон розгорнув один із сендвічів і скривився:

— Що? А де клята гірчиця?

«Зараз дядько Біллі вріже їм обом», — подумала я.

Тітка Пеґ почала пиячити вдень. Не до явного сп’яніння, але я помітила, що вона завжди тримала напохваті фляжку й частенько до неї прикладалася. У ті часи пияцтво мене не хвилювало, але мушу визнати, що навіть