read-books.club » Сучасна проза » Дівчинка на кулі 📚 - Українською

Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

134
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дівчинка на кулі" автора Ольга Слоньовська. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 54 55 56 ... 139
Перейти на сторінку:
про те, що ні чорнилом, ні клеєм не можна хлюпати ні на шкільний інвентар, ані, крий Боже, собі чи комусь іншому в обличчя. А заодно й нагадали строго ще раз, що радянські піонери не б'ються. Боксера поставили на облік у дитячій кімнаті міліції. Не допомогли ні мамині зв’язки, ні дефіцитні ковбаса й масло з гастроному.

А що було потім? А потім ми дорослішали, розумнішали й таки ставали людьми. Звісно, потроху, не всі разом і не кожен повністю. Ясна річ, із потугами, часто-густо з помилками та болючими ударами долі. Ще спалахували сварки й навіть траплялися рецидиви підлості. Але особисто я вже не відчувала більше тотального цькування, як це було в перші два місяці мого навчання у новій школі. Місце під сонцем було відвойовано.

Усе інше значило набагато менше.

VIII

Моя нова школа вважалася елітною, хоча в її назві ніяких означень, що вказували б на такий статус, не існувало. Престижним середньоосвітнім закладом із російською мовою навчання в Містечку була дев’ята школа. Крім неї, ще у трьох восьмирічках теж училися російськомовні діти — нащадки переважно офіцерів (а військових частин у Райцентрі було п’ять: ракетна, танкова, частина зв’язку, льотна і квартирно-експлуатаційна). Дев’ята школа імені Пушкіна розташовувалася в самому центрі міста, біля неї був великий сквер, вірніше — справжній парк, у якому цвіли сортові, темно-фіолетові, білі й навіть сірі бузки, а також дивовижно квітувала єдина чи не на всю нашу область рожево-лілова магнолія. Крім цих квітучих дерев, у парку пишалися вродою ще й сріблясті ялинки та пахучі туї. Сквер також носив ім’я Олександра Пушкіна. На клумбах, розбитих уздовж основних алей, міське зелене господарство старанно доглядало нарциси, тюльпани й троянди, а один газон був насипаний під похилим кутом і викладений низькорослими кольоровими трав’янистими кущиками таким чином, що впродовж усієї теплої пори року на ньому приязно усміхався Ленін. Проте, незважаючи на вождеву доброзичливу посмішку, щомісяця невідомі хулігани «вибивали» то одне, то інше око на цьому портреті, нахабно вириваючи з корінням кілька рослин. Ясна річ, працівники зеленого господарства моментально висаджували на клумбі нові, такі ж самісінькі кущики, щоразу велося слідство, у сквері цілодобово чергувала міліція — але винних жодного разу так і не знайшли.

Коли секретарем райкому став Вовоччин дідусь (наш Генсек тоді ще пішки попід столом ходив), то не тільки наказав на тій клумбі викласти рослинністю портрет уже не вождя, а російського класика (і відтоді на ту живу картину вже ніхто не зазіхав), а й віддав свого єдиного внука спершу в найближчий до їхнього будинку дитячий садок (звичайнісінький, не елітний), а потім — у найближчу школу. Нею виявилася школа українська. Підлабузники поквапилися в алярмовому порядку перетворити її в «завєдєніє с общєґасударствєнним язиком» — але секретар райкому, почувши цю новину, так на них визвірився, що надалі про цю «ініціативу» й думати забули. Більше того, не тільки оті навуходоносори, а й уся районна та міська номенклатура стала думати-гадати, чи не перевести й своїх нащадків до нашої школи. До неї почали набирати найталановитіших педагогів, і вчитися в ній стало великою честю. Й хоча алярмово змінити повністю кадри не вдалося, та про багатьох наших учителів я й сьогодні можу говорити однозначно з гордістю за те, що саме вони колись мене навчали.

Уже тоді, коли я стала студенткою, Вовоччин дід несподівано кинувся на вокзалі під потяг і від не сумісних із життям ран помер у лікарні через кілька днів після тієї страшної події. Говорили-балакали, що він написав якогось дуже крамольного листа в ЦК партії, висловлюючи свою категоричну незгоду — з чим? чому? — ніхто до пуття не знав. У відповідь на цей лист чи то із самої Москви, чи лише з Києва терміново прибула якась страшна перевірка — й зловісне колесо радянської інквізиції закрутилося так потужно, що секретареві райкому не зосталося жодного іншого вибору, окрім самогубства… Звісно, можна було просто накинути собі зашморг на шию — вдома, потихеньку, щоб ніхто з невтаємничених і не здогадався про саме таку страшну кончину. Але Микола Аннищук чомусь прагнув розголосу! Його дружина, Улита Сергіївна, перенесла страшну втрату стійко і достойно, хоч, як розповідали, три доби просиділа на свіжій могилі й вила там уночі, як підстрелений звір. Нелегко, ой нелегко було їй із піднятим підборіддям та зумисно розпрямленими плечима повільно, й через це дуже гідно, щодня йти центральною вулицею Містечка до крамниці, на пошту чи на роботу в «Держстрах», коли звідусіль цікаві городяни ледь не пальцями показували, шепочучись: «Це вона, ота сама! Вдовиця першого!».

Діти впливових батьків у нашій школі в ті роки не особливо вирізнялися на фоні всіх інших, хіба що матері давали їм на обід бутерброди з московською твердокопченою, тоді як ми у шкільній їдальні купували булочки з ковбасою вареною. Та ще саме «діти партії», а не «діти народу», привносили у шкільний побут доволі крамольні «русскоязичні» пісеньки. Проте дирекція їхній відверто фривольний зміст чомусь завжди пропускала повз вуха; а от коли Іван Буркай у дев’ятому класі після перегляду кінофільму «Білий плах з чорною ознакою» якось на перерві вголос заспівав: «Я до тої Катерини не піду ніколи, бо до неї хлопці ходять, як діти до школи», — його батьків одразу ж викликали до директора, пришивши синові аморальну поведінку в стінах навчального закладу, й наказали негайно переводити його в іншу школу.

Коли ми «приносили» зі школи додому небезпечну усну народну «творчість», наші батьки цитькали на нас і благали ніде й ніколи більше рота не розтуляти, бо доспіваємося до баланди. Ми розуміли їх із півслова й замовкали. Але ж Вовочка-Генсек, наприклад, горлав на все шкільне подвір’я: «Масква — Калуґа — Лос-Анжелос аб’єдінілісь в адін калхоз! Калхозний стораж Іван Кузьміч за дєло міра прапіл „Масквіч“!». А Ліліана Гольденблох ще у п’ятому чи в шостому класі, отримавши двійку або трійку, ображено бубоніла собі під ніс — але так, що чули всі: «Нє хадітє, дєті, в школу — пбйтє, дєті, кока-колу!». Напевно, вважала, що кока-кола — це щось спиртне, а до того ж ще й дуже міцне. Зрештою, й усі інші школярі тоді теж так гадали, бо з газованих напоїв у містечку продавали тільки ситро. Але згодом

1 ... 54 55 56 ... 139
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчинка на кулі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчинка на кулі"