Читати книгу - "Квіти на снігу"

значить. Пістолет у його руці якось непевно погойдується, і я побоююся, що цей натренований бугай у червоній краватці з чорними цятками (не розлучається він із нею ніколи, чи що?), якого я трохи оглушила, розправиться з хлопцем, як ведмідь – із косооким. І пукалка міліціянтикова не допоможе.

– Бедрику! Чого це ти до мене причепився, як різник до теляти! – кричу я й вмикаю приймач. Вмикаю на всю потужність. Какофонія звуків вибухає в нічній тиші, як бомба, і виривається з дверей палати, до якої вже біжать якісь люди.

Падаю на подушку, тіло лихоманить від пережитого, хочеться плакати, не просто плакати, а ридма ридати. Але ще чого! Щоб мене просто перед оцим бедриком пузатим реви обсіли? Та ніколи! Зістрибую з ліжка й стаю перед ним – голова піднята, руки в боки, ніби я збираюся зараз гопака танцювати.

– Ну що, попався?! А чого на базарі кусався?! Не знаю, що з тобою зробить наш найгуманніший у світі суд, але моя зелена крокодилиця тебе точно з’їсть – на шматочки поріже й зжує з гірчицею, навіть кісточки жодної не виплюне. У неї знаєш який шлунок! А було не чіпати її хатку! І мене також… Тепер ти скажеш, що шукав в Анжелиній майстерні. Як миленький, скажеш!

Бедрикові не до мене: він намагається вирватися з рук міліціянтів. Але намарне. Клац – і кайданки защібаються в нього за спиною. Нестарий іще чоловік із коротко стриженою головою спочатку німіє від здивування, а тоді буряковіє від гніву: «Віктор?! Ти?! Ах ти ж перевертень бісів! Як ти міг? Ти ж був одним із нас!» Він пропонує бедрикові якомога хутчіше назвати ім’я того, хто послав його сюди: «Ти ж знаєш, це буде обов’язково враховано». Той не віднікується, згідливо махає головою – він усе зробить, як йому скажуть, він готовий допомогти, так-так, зараз же зателефонує Немолюку, авжеж, на домашній…

От кваша! А як випендрювався! Його виводять із палати. Ну от і добре. Демонстративно дістаю мобілку, натискаю кнопку й ніжно туркочу:

– Михасику! Любий! Ти вже можеш мене забрати. Я вже виконала спецзавдання. Ага, на «відмінно»! Капітан так і сказав: «На відмінно». Правда ж, пане капітан? Скажіть це в телефон моєму нареченому.

Вухастик чогось спалахнув, як дика ружа, провів долонею по личці на своєму плечі, на якому ще й лейтенантська зірочка не засіялася, і випалив:

– Авжеж! Забирайте її швидше, поки вона не передумала!

V. Пам’ять води
1

Не знаю, скільки часу минуло відтоді, як я пробилася тут, у цій криниці. Це люди ділять його на роки, століття, тисячоліття. Для мене він тільки один потік, потік, що вибігає з-під землі й у землю впадає. Хіба можна поділити течію, поробити мітки на воді?

Не один зруб наді мною змінився, відколи я тут. Був зовсім низенький, лише на три колодочки від кам’янистого виступу, і високий, у три чверті людського зросту, через який мені видно було тільки плечі та обличчя. Був круглий і квадратний, дубовий і сосновий, березовий і яворовий, з дашком і без, із просто прив’язаним мотузкою до перекладини відром і з корбою, що так голосно скрипіла, коли повне відро піднімалося нагору, був уже біля криниці й журавель, такий, як оце зараз.

Люди такі вигадливі! Колись, дуже давно, один хлопчак кинув у мене зеленим жабеням. Тоді стояло спекотне літо, і жабеня щасливо ніжилося в моїй прохолоді. А потім воно підросло й стало жалібно квакати, проситися ближче до сонця. Я хотіла відправити його своїм таємним ходом до лісового озера. Але його тіло за літо побільшало й не проштовхувалося у вузеньку підземну протоку. Довелося вкинути його у відро, яке спустив той же хлопчисько. Що там, на поверхні, зчинилося! Люди кричали, що це відьма Химка перетворилася на жабу й сховалася у відрі, щоб у їхньої корови молоко забрати. Вони кидали в неї камінням. Кидали, поки не закидали…

Мені так шкода було того жабеняти, що на ранок я не змогла піднятися над піщаним дном криниці. Люди витягали напівпорожні відра. Але вони так і не зрозуміли, що це через них самих, що це їхня покута. Кричали, що то теж відьма поробила. І спалили вже мертве, побуріле за ніч безневинне тільце жаби.

А якось немолодий уже чоловік, здається, внук чи, може, правнук того хлопчика – я не дуже розбираюся, хто в людей кому й ким є, – укинув до мене мальків. Він спустив їх у відрі й щодня підгодовував макухою. Сміявся, що тепер у нього не криниця, а юшка з рибою. Дивак! Я вже знала, що коли хтось виростає, то це не до добра, і не дала тим линочкам розжиріти на його макусі: хутенько випровадила мальків протоками попід землею до озера.

Часом у мені відображалося небо, а часом його закривала важка дерев’яна ляда. Але людей я бачила щодня. Найцікавіше, коли вперше зазирають дитячі очі. Спочатку такі цікаві, здивовані й заворожені, веселі й сміхотливі. А потім я спостерігала, як поступово в них згасав пустотливий блиск, як вони ставали задумливими, закоханими, щасливими, нещасними, заклопотаними, наляканими, злими, упертими, як наповнювалися печаллю, такою сивою, як мандрівна осіння хмарина, а тоді зникали, і більше я їх уже не бачила.

Ніколи не перестану дивитися на небо. Ніколи. Тільки раз, лише один-єдиний раз я захотіла зникнути, як зникають людські очі. Через оту дівчину. Через оту щасливицю. Через оту…

Її звали Соломійкою. Вона по кілька разів на день нахилялася до мене. У мені відлунював її дзвінкий сміх. Я бачила, як дорослішає