Читати книгу - "Квіти на снігу"

й вилетіло через неї невідь-куди? Ну сказали мені переночувати в лікарні. Так що ж із того? Погодилася, поки Михась знайде, у що мені взутися й одягнутися. Та й чому б не підсобити міліціянтам злапати того палія, через якого я залишилася боса, гола й без даху над головою! Для того й ця операція.

Михась… Михасик… Звичайно ж, коли я опинилася в самій лише комбінашці й капцях на босу ногу під яблунею, коли побачила, як будиночок перетворюється на вогняний стовп, то мені аж мову відняло. А в кого б не відняло? Тільки-но людина на канапі лежала, а тепер на тому місці вогонь шугає. Але коли я накинула на себе прихоплений в останню мить, перед тим, як вистрибнути у вікно, халатик і намацала в його кишені мобілку, то зразу ж згадала про Михася. Чомусь тільки про нього. Про нього – і більше ні про кого.

Він примчав швидше, ніж пожежна машина. На ходу скинув куртку, загорнув мене в неї, підхопив мене на руки й закружляв навколо яблуні. Я знаю, що він не п’є, але в ту мить подумала, що в Михася або бзік із головою, або ж він піддатий трохи: я в таку халепу втрапила, без документів, боса-гола залишилася, за хату не знаю, як буду звітувати перед хазяйкою, а він витанцьовує біля попелища, як навіжений.

– У тебе що, клепка відлетіла? – вирвалася нарешті з його обіймів і тупнула ногою в капцеві по встеленій опалим листям землі.

– Голова в мене ціла, і клепки на місці, – запевнив Михась. – Можеш помацати й навіть постукати. О! Чуєш? Бум-бум-бум… – штрикнув себе пальцем у лоб. – Усе на місці. А радію я, бо з тобою все добре. Та я поки доїхав сюди, то стільки пережив, думав, не доїду, помру… Ти ж таким голосом говорила… Ніби не своїм. Ну, гадаю собі, сталася пожежа, моя Мартуся обгоріла, попеклася, ще, чого доброго, візьме й помре… Біда! Чорна біда! А ти… Я такий радий, що ти живенька й ціленька! Такий радий!

– Але ж там усе моє добро згоріло! Що ж тут радісного?! – закричала я.

– Подумаєш, добро! Лахи якісь пропали. Купимо нові. Я не Рокфеллер якийсь, але вже дещо підробив, скоро свою ятку поміняю на власну крамничку. А як тобі шкода твого килимка, що згорів, то я готовий ним стати. Тільки стели мене не в коридорі, а біля ліжка. І наступай на мене босими ніжками. М-м-м… Ніженьки мої! Ноженятка!..

– От дуринда! – усміхаюся в темряву палати й підкручую коліщатко приймача, з якого вже чути запальні Русланині «Дикі танці».

– Не можна! – визирає з-за шторки сонний вухастик. – Вимкни!

– А то чому?

– А тому! Не можна – і все. Треба, щоб тихо, щоб чутно було, якщо хтось підійде до дверей…

– То от чого в тебе такі вуха, – кажу насмішкувато, але приймач вимикаю. – Ти, значить, спеціальний агент по слуханню. Скажи, а вас таких зарання підбирають для служби чи це вже потім, коли підібрали, такі вуха спеціально вирощують?

– Ну й язичок у тебе, – незлобиво відбивається хлопець. – Теж, мабуть, спеціально вирощений…

– Авжеж. У нашому селі є така ферма. На ній вирощують жіночі язички. Коли вони виростають, їх клепають разом із косами, тоді нагострюють мантачками, такими, знаєш, брусками кремнієвими, відточують. Дехто любить ще й перчиком посипати або гірчичкою намастити. Це вже кому що до душі. На колір і смак товариш не всяк. Я, наприклад, собі теж із перчиком вибрала. Люблю гостреньке.

– Вибрала, то прибережи. Помовч хоч годину.

Добре, мовчатиму. Ех, якби він бачив, яке гарне моє село! Ліс – отак, з трьох боків. Озеро під лісом. Чисте-чисте, як сльоза. Подивишся у воду – на піщаному дні видно борозенки, сліди від водяних вужиків. У лісі гриби, ягоди. Ідеш вулицею, а тобі сосниною аж дух забиває, а до соснини додається запах то боровичків, то лисичок, то чорниць, то лохин… Яка краса! Господи, як я люблю своє село! Та хто ж не любить? Кого не спитай, усі про нього так гарно говорять. А втікають до міста. І чого? А й справді чого? Та є чого тікати… Але я… От повернуся додому, до Мохинівки, буду в школі дітей вчити танцювати. Валентина Іванівна вже геть старенька. Хтось же має взяти від неї ансамбль, щоб не фіглі-міглі міські, не латинос-американос, а наші танці танцювали в селі. От і буду вчити. Поки ще сама не забула… Може, Михась погодиться поїхати зі мною? А що? Збудували б собі хату та й жили-поживали, бульбу із салом жували. Ні, Михасик точно не поїде, він хоче мати свою крамницю в місті.

– Ей, вухастику! А ти поїхав би в село? Чого мовчиш? Заснув, значить. Приспала я тебе. Ех, і поговорити нема з ким.

У коридорі почулися скрадливі кроки. Ось вони ніби пропали за дверима палати. Тихо, ні звуку. Але я відчуваю: хтось там стоїть і дихає, дихає й очікує. Я накрилася з головою, причаїлася, тільки одне око виставила з-під ковдри, щоб підглядало за дверима. Еге ж, це таки до мене нічні гості. А вухастик, мабуть, спить без задніх ніг. Теж мені вартовий! Крикнути, чи що? Але тоді той, у коридорі, почує й наполохається.

Білі двері тихесенько попливли вбік, пропускаючи в палату смужку світла з коридора. Ось у тому світловому потоці окреслилася чиясь постать у білому халаті, білому чепчику й чорних штанях. Може, лікар? Але чого ж він так по-котячи підкрадається й світла не вмикає? Крок, ще крок… Я не витримую – схоплююся на ноги й перекидаю на голову білої тіні металеву стійку для крапельниці.

Тієї ж миті спалахує світло. Це капловухий міліціянт уже стоїть за спиною в нічного гостя. Не спав,