Читати книгу - "Квіти на снігу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мене дуже лякало те синє авто, що приїжджало до Соломії щонеділі. Разом із запахом бензину, який я терпіти не можу, воно привозило хвилі тривоги й страху. Вони розходилися колами над травою, навколо хати, саду, криниці. Тоді була осінь. Якраз пройшов дощ. З авта вийшли троє. Крикливі, збуджені, від них смерділо самогонкою й хіттю. Вони зайшли до хати, але були там недовго. Соломійка вибігла боса й простоволоса, у розірваній сорочці. Кинулася до мене: мабуть, думала, що я врятую. Але я не знала, як це зробити. Вона вистрибнула на зруб, стала однією ногою на вузеньку дощечку, а другу занесла наді мною. І закричала. Так закричала, аж я брижами взялася, і темні кола по мені пішли:
– Калісію-у-у-у! Не підхо-о-о-одь! Бо скочу!
Він не зупинився.
Вона не хотіла стрибати. Я це знаю. Я ж чула, як пахне її тіло – молодістю й коханням. Так не пахнуть ті, хто хоче попрощатися з життям.
Він підбіг першим. Той, у рипучих хромових чоботях. Той, хто перед цим щонеділі приїжджав сюди. Згріб її, дихнув перегаром у лице, а тоді раптом угледів того вузенького перстеника, люто стягнув його з пальця й пожбурив у криницю. «Як не моя, то нічия!» – сказав. Вона хитнулася, замахала руками, як пташка крильми. Він і не думав підтримати її. Зі злістю відштовхнув і дивився холодними осоловілими очима, як вона падає.
А потім вибіг Авдій. Летів до криниці від хати, розбризкуючи калюжі босими ногами, і благав. «Брате, – благав, – брате!» Я бачила, як тінь холодного усміху пробігла лицем того, хто штовхнув Соломію. А потім Авдій бився об землю й кричав. Він так кричав, що мені захотілося зникнути, піти в землю й не повернутися більше. Так, як це роблять люди. Але ж я не людина, я вода. Я все одно проб’юся з-під землі. Дощем, росою, туманом.
Тоді я три дні бродила дощавицею, припадала до опустілого городу, до вікон порожньої хати, чіплялася за автівку, якою Авдія повезли до міста. На похороні Калісій плакав і розказував усім, що цей проклятий каторжник Авдій Горнич для того й утік із заслання, щоб помститися, от і розправився з учителькою, його нареченою, з якою він, Калісій, збирався одружитися й без якої жити не зможе.
Я не могла цього слухати, не могла витерпіти. Повернулася в криницю й захолола на самому дні. Осінь тоді була посушливою, ні один дощ не пролився. Такої осені в цих краях іще не було. Більше мене не торкнулося жодне відро. Ніхто не пив мене, не чистив джерело, не лагодив криничний зруб. Але я чекала. Я знала, що він живий і має повернутися. Не може він піти за той край, куди відходять люди, не повернувшись сюди.
Цього літа він повернувся. Прийшов із чоловіком, який у Залісцях криниці копає. Я впізнала того чоловіка, бо всіх криничних копачів знаю. І Авдія впізнала. Мене не здивували ні його сивина, ні рубець від чола над лівим оком до скроні. Люди змінюють свою оболонку. Але всередині він був таким самим. І та дівчина, Соломійка, була в ньому такою ж, якою я її запам’ятала. Він сам спустився між замшілими цямринами, довго дивився на мене, вигріб мул, що кількома шарами заліг піді мною, розчистив джерело, знайшов того перстеника жовтого. А потім вони вдвох змайстрували зруб, поставили журавля.
Коли я піднялася на поверхню, то дуже здивувалася. Ні хати, у якій жила Соломія, ні двору, ні яблунь, ні стежок, ні хутора… Там, де було все це, – широка дорога, обабіч неї – високі мури, а за ними – садиби. Авдій оселився в недобудованому будинку, єдиному, навколо якого ще не зведений мур. Це не його дім. Він зупинився в ньому, щоб бути ближче до криниці. А навпроти цієї садиби інша: ворота без жодної щілинки й хвіртка, посередині якої, як павук серед павутиння, причаївся залізний ящір із відкритою пащею й розчепіреними кігтями. За воротами й хвірткою стоїть будинок із чорним ґонтом. А в ньому… У ньому той, що біг за Соломією. Той, хто штовхнув її. Тепер він не бігає й навіть не виходить із хати. І не спить ночами. Дихтить ядушливо, нидіє та тулиться лобом до шибки на другому поверсі: щоночі сина виглядає.
Вони не знають один про одного, Авдій і Калісій. А я знаю. І знаю, що не випадково вони знов опинилися поруч. Бо нічого випадкового не буває. Я вже відчуваю, як десь там, угорі, наді мною, над криницею, тривожно тремтить повітря, як помалу закручується у вихор невидима повітряна стихія. Течія часу готується до другого кола.
2Я ще не бачила її, тільки чула, як вона біжить від металевих воріт у мій бік. Біжить, міцно притискаючи щось до себе. Дівчина вислизнула з тої чорної пащі в ту мить, коли туди в’їжджала автівка. Не знаю, як їй це вдалося: звідти ж і миша не вислизне. Ворота зачинилися, Калісіїв син пішов у дім. Його кроки було чути вже на другому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Квіти на снігу», після закриття браузера.