Читати книгу - "Джозеф Антон"

таку рецензію і хотів її надіслати. Проте листа не можна відправляти з пошти неподалік, не мав він також факсу під рукою, тож офіцер з групи захисту погодився відправити той лист з Лондона після перезміни. До рецензії він долучив супровідного листа, просячи пробачення за затримку. Газета опублікувала не лишень його рецензію, а також факсимільний відбиток супровідного листа, і то на першій сторінці. Так швидко він став нереальним для стількох людей, що доказ його існування вважався новиною номер один.

Він запитав Блейка, чи міг би і далі писати для нього рецензії, й опісля щомісяця надсилав йому близько восьми сотень слів. Вони писалися нелегко — так ніби рвати зуби, думав він, і це банальне кліше виявилося доречним, бо його зуби мудрости насправді давали про себе знати тепер досить часто, тож служба захисту думала над «вирішенням» цієї проблеми — проте вони стали його першими нерішучими кроками назад до себе, подалі від Рушді й ближче до Салмана, знову до літератури й геть від незатишної, розхристаної ідеї бути не письменником.

Саме Зафар остаточно повернув його до самого себе, Зафар, якого він намагався якнайчастіше бачити — поліція влаштовувала їм зустрічі, возила його туди й назад, здійснюючи «хімчистку» за батьком і сином; бачилися вони в Лондоні у будинку Сью і Ґурмукга на Петшалл-роуд, що в Кнентиш-Таун, у Пінтерів на Кемден-Гілл-сквер, у Ліз Колдер на Арчвей, а одного разу на вихідних навіть у графстві Корнуол, у найдавнішої Кларисиної подруги Розанни на фермі з козами, курми, гусьми у самісінькій долині поблизу Ліскарда. Вони грали у футбол — він виказував здібності воротаря, щораз відважно кидаючись за м’ячем — і комп’ютерні ігри. Також складали моделі автомобілів і потягів. Робили звичайні, буденні речі, які батько зазвичай робить із сином, однак усе це здавалося величезним дивом. Тим часом маленька донечка Розанни Джорджі вмовили поліцейських одягти корони принцес і пір’їсті боа з її гардеробу з нарядами.

Того разу Маріан не поїхала на вихідні, і вони із Зафаром спали в одній спальні. Аж тут Зафар нагадав йому про його ж обіцянку: «Тату, а як там моя книжка?»

Єдиний раз за всю його письменницьку кар’єру він від самого початку знав майже увесь сюжет свого твору. Цей сюжет прийшов до нього ніби якийсь подарунок. Дещо раніше він розповідав Зафарові оповідки, який тим часом купався у ванні, тобто це не були казки перед сном, а казки під час купання. У ванні, де плавали невеличкі іграшкові тваринки із сандалового дерева і кашмірські плоскодонні човники шикара, і народилося море оповідок або ж, точніше, відродилося. Слово «море» міститься у назві стародавньої книги санскритом. На території Кашміру в ХІ столітті нашої ери брахман-шиваїт на ймення Сомадева зібрав велетенське зібрання казок під назвою «Катгасарітсаґара». Катга означає оповідання, саріт — потоки, а саґара — море чи океан; отже, «Катгасарітсаґара» — це «Оповідні потоки моря», що зазвичай передається англійською як «Море оповідних потоків». У велетенській книзі Сомадеви моря нема. А що, коли таке море було — море, де всі коли-небудь придумані оповіді плавали у взаємопереплетених потоках? Зафар купався, а його тато брав горня, набирав з ванни води й удавав, ніби п’є, щоб знайти і розповісти ще одну казку, оповідний потік, що плаває у ванні оповідок.

І тепер у Зафаровій книжці він помандрує до такого моря-океану. В книжці буде казкар, який втратив свій Дар Оповідати після того, як його покинула дружина, і його син помандрує до джерела всіх оповідок і дізнається, як повернути татів дар. Єдине, що зазнало змін в його попередньому задумі, — це закінчення. Спочатку він хотів написати «сучасну» книжку, де неповна сім’я залишається неповною, а той хлопчик звикає і змиряється з таким станом речей, як це діти зазвичай роблять у реальному житті, як, наприклад, його власний син. Проте сюжет книжки вимагав, аби розбите на початку в кінці склалося докупи. Необхідно знайти щасливий кінець, і він пообіцяв самому собі, що таке закінчення він обов’язково знайде. Останнім часом його дуже вабили щасливі закінчення.

Багато років тому, після прочитання «Подорожей» Ібн Баттути, він написав оповідання «Принцеса Хамош». Ібн Баттута — марокканський учений чотирнадцятого століття, якому не сиділося на місці, тож супроти його переліку подорожей упродовж чверті століття арабським світом і за його межами — до Індії, Південно-Східної Азії, Китаю — тьмяніють подорожі навіть самого Марка Поло, якого порівняно з марокканцем можна назвати лінивим сиднем. «Принцеса Хамош» стала уявним епізодом з «Подорожей» — кількома втраченими сторінками з манускрипту Баттути. В оповіданні марокканський мандрівник приходить до розділеної країни, в якій дуже балакучий народ ґуппі ворогує з чупвалами, серед яких побутує культ мовчання і які поклоняються камінному божеству Безабану, себто без’язикому. Коли ж чупвали захоплюють в полон ґуппійську принцесу і погрожують зашити їй рота, щоб принести у жертву своєму ідолові, між країнами Ґуп і Чуп починається війна.

Йому не сподобалася те оповідання; не вдавалося створити химерного образу втрачених сторінок, і він, відклавши оповідання набік, забув про нього. Тепер же усвідомлював, що ця невеличка казка про війну між балакучістю і мовчанням може одержати додаткове наповнення — не тільки лінгвістичне; всередині крилася притча про свободу й тиранію, силу якої він нарешті збагнув. Книжка, так би мовити, побігла попереду нього, і його життя тепер її наздогнало. Якимось дивом він згадав, куди поклав теку з оповіданням, і попрохав Полін поїхати до його будинку на Сент-Пітер-стрит, аби привезти йому потрібні папери. На той час там уже не товпилися юрми репортерів, і їй легко вдалося зайти до будинку й вийти з текою. Коли він перечитав оповідання, то не на жарт розхвилювався. Перероблене, без зайвого згадування про Баттуту, воно наповнить його книжку драматизмом.

Спочатку книжка називалася «Зафар і море оповідок», однак невдовзі він відчув потребу дещо віддалити хлопця з книжки від хлопця у ванні. Гарун — друге Зафарове ім’я. Одразу після внесення зміни відчувалося, що вона вдала. Проте Зафар розчарувався. Це ж бо його книжка, казав він, і вона має бути про нього. Незабаром він передумав. Бо зрозумів: Гарун — це він і не він, і так значно ліпше.

Вони повернулися до Порлок-Вір після блаженних вихідних із Зафаром у Корнуолі, і коли наблизилися до вхідних дверей, то почули якийсь шурхіт усередині будинку. Поліцейські одразу затулили його своїми тілами й вийняли зброю, а тоді один із них відчинив двері. Хтось вочевидь побував у будинку: розкидані папери, перевернута ваза.