Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

— Я залишаюся тут, поки це необхідно. Але не більше, — відповів я рівно. Ця розмова починає напружувати мене.

— О, я впевнена, що це буде не дуже… довго. Якщо батько не накаже, — її пальці м’яко стиснули моє передпліччя, і я відчув її тепло. Тепло, що було таким різним від чужого, колючого дотику в темряві арени.

Та, хто сниться мені ночами, ніколи б не сказала подібного. Вона не благала б, не грала у вразливість. Вона б глузувала, огризалася. Навіть несвідомо. Вона б боролася. Не намагалася привернути мою увагу. Вона ніколи не намагалася зробити мене своїм. Навпаки.

— Діано, — промовив я стримано, звільняючи свою руку. — Я радий бачити, що ти в безпеці. Ти виросла і стала прекрасною жінкою, — тут я не збрехав. — Але де, власне, твій батько? Я мав би привітатись з Його Величністю.

В її очах промайнуло розчарування, але вона швидко сховала його за новою грайливою усмішкою і стиснула плечима.

— Я знаю, де тебе знайти, Калебе, — грайливо сказала вона на прощання.

І коли Діана відійшла, я нарешті зміг видихнути. Увесь двір стежив за мною. За нами.