Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Мірабель сиділа біля дзеркала і гордовито роздивлялась своє відображення.

Її світлі кучері слухняно падали на плечі, прикриті рукавами з напівпрозорого білого шифону. В волоссі відблискували справжні перлини — символ приморського міста, з якого Мірабель була родом. Багато хто міг сказати, що блондинкам зі світлою шкірою білі сукні протипоказані. Можна погодитись: більшість таких дівчат губились в однотонному полотні та виглядали в них не краще за платяну міль.

Але Мірабель була не з таких.

В своїй білій церемоніальній сукні вона світилась, мов діамант, засліпляючи очі всім, хто посмів знаходитись поруч. Її світла шкіра підкреслювала аристократичний статус, а очі палали яскравим блакитним Світлом. Вона знала наперед: кожен чоловік у церемоніальному залі, кожен воїн, що має твердий дух і непохитну волю, сьогодні опиниться в її полоні. Вона зробить їх своїми без будь-яких зусиль, бо її присутність була зброєю, гострішою за будь-який меч. Така була сила Світла, коли воно належало Мірабель.

Але, як і кожна Зірка, Мірабель відкидала тінь. 

Сьогодні цією тінню була я.

Я стояла збоку, не роблячи жодного руху, не дозволяючи своїм емоціям вибратися на поверхню. Я знала своє місце — сліпучий блиск, що оточував її, мене мав поглинати. Моя задача була проста: бути мовчазною, непомітною і завжди присутньою. Я дивилася на Мірабель, мовби дивилася на сонце — на щось прекрасне і недосяжне. Навіть насолоджувалась поглядами чоловіків, прикутими до неї, а не до мене: на мене чоловіки її рівня могли дивитись лише з презирством, тому добре, що всі погляди притягала саме вона.

Мірабель теж не дивилася на мене. Вона ніколи не дивилася. Я не була частиною її світу, не була тим, що могло б привернути її увагу. І все ж, я завжди була поряд — її тінь, невіддільна від її сяйва.

Поки служниці (які, до слова, також не спілкувались зі мною — на щастя) збирали докупи кучері Мірабель, я ще раз оглянула величезне шатро, що за декілька годин перебування тут наскрізь пропахло парфумами, лаком для волосся та випарами пудри, і висунула голову назовні, вдихнувши на повні груди свіже повітря.

Свіжим воно було хіба в порівнянні з шатровою задухою.

На мене одразу навалились звуки — чоловічі голоси, іржання коней, хлюпання екіпажів в болоті. —  і запахи: військове містечко на самому кордоні з ворожою імперією не може пахнути добре. Найкраще, що тут можна вдихнути — запах розмитої осінньої дороги. Кров, лайно, пісок і цукор. —  як любила казати моя наставниця, воїтелька Айві. Захисне заклинання на шатрі не пропускало всі ці аромати та шум всередину, дозволяючи Мірабель насолоджуватись романтичною стороною військового життя.

Я ж звикла до реальності.

Я ще не брала участі в справжній війні, але останні вісім років я наполегливо готуюся. Імперія Терон активно розширює свої кордони на Східному морі. А нині багато хто каже, що погляди теронійців перекинулись на захід. Я памʼятаю теронійців ще з дитинства — як вони палили села і міста, кіньми топтали жінок та дітей. Там, де вчора були мирні поселення, сьогодні текли ріки крові. Я здригнулась. Ненавиджу теронійців. Ненавиджу і обовʼязково помщуся — за все.

Я сіла на дубову лаву біля входа в шатро, охороняючи вхід і одночасно відпочиваючи від аристократичної напруги. По спині пробігли мурашки — холодно. Зараз на мені не було магічно утепленої форми Аркану Щита: лише проста біла сорочка з захисним магічним корсетом під нею, вільні штани з льону та зручні шкіряні ремені, на яких надійно фіксувалась зброя.

Чоловіки, що проходили повз, кидали на мене повні презирства погляди. Я могла б відповісти їм тим самим, але відчувала себе вищою за це. Ці чоловіки — не Аркан Меча. Вони звичайні солдати, що вже декілька місяців чергували у прикордонному таборі. Більшість з них — селяни без освіти і розуміння власної гідності, тому свої погляди можуть лишити при собі. А сьогодні — дивина — виставили декілька королівських шатер, по табору розгулюють дівчата зі зброєю та багато вбрані люди. Не думаю, що солдатів вже посвячували в деталі вечірньої містерії.

Я звикла до цих поглядів, коли проходила випускну практику з Академії в військовому містечку. В столиці злі погляди не відчуваються (хоча вони, напевно, теж є) — людей більше і розуміння потрібності Арканів вище. А от в товаристві вояків жінці, що вміє тримати зброю краще за всіх, може бути непереливки. Але всіх тих, хто перейшов смугу і смів щось сказати, я вміло затикала сталлю.

Нас багато тренували — не так, звісно, як воїнів з Аркану Меча. Їхня майстерність володіння зброєю вийшла на бездоганний рівень: тримати зброю вони вчаться раніше, ніж ходити. 

Аркан Щита — це інше. Десятирічні дівчата йдуть в Академію Арканів, щоб проявити дар, отримати Аркан та мати статус в світі. Нехай і нижчий, ніж у Зірок та Мечів, але принаймні вищий за звичайних людей.

От тільки до Академії доходить далеко не кожна і ще менше — закінчують її і отримують свій Аркан. Що поробиш — важко в навчанні… 

Ще менше — можуть поєднати життя воїна з бажанням мати чоловіка та дітей. Ми звикаємо до польового стилю життя. Воїтельки не народжені для родинного затишку та кохання. А раптом чергова війна? Всі Щити, навіть без контрактів, підлягають обовʼязковій мобілізації. 

Мимохідь подивилась на долоню — між двома невеликими шрамами від порізів розтікались лінії Щита. Мій контракт закінчується за два роки — але Щит зі мною назавжди. Під кінець першого контракту, що складає десять років разом з навчанням в Академії, як би не хотіли розірвати його в процесі, всі зазвичай підписують новий. І лишаються на службі до кардинальних життєвих змін або ж… смерті.