Читати книгу - "Гарантія на кохання, Tama Lisn"

- А, ну тоді зрозуміло. Він не дасть тобі розлучення, але він людина слова, дай йому шанс, і все у вас буде добре. Та якщо Саша тебе образить, то скажи мені і я з ним поговорю.

- Боже, скільки в мене заступників виявляється. І що, він тебе послухає?

- Не факт, але по морді я йому дам.

- Ну тоді, мені значно полегшало.

Розвелося захисників. Тетяна Павлівна теж обіцяла намилити вуха Олександрові, а сама взяла і поїхала до якось видуманої подруги. Тато обіцяв забрати мене додому при першій ліпшій нагоді, а сам... Так, не буду думати про тата, бо сльози зрадницьки починають текти щоками.

- Я серйозно. - Нік по-своєму розцінив мою слабкість.

- Я теж. Я вже ти скоро? - Змінила тему, шморгаючи носом.

- Дівчино, ну у вас і апетит.

- Хто б говорив. - Засміялися обоє.

Микита розплатився, і ми продовжили свій шлях.

Селище, в яке ми тримаємо дорогу досить велике, засноване на базі сталеливарного заводу. П'ятиповерхові будинки у центрі, а на околиці приватні будинки.

- Потрібно зупинитись і запитати чи знає хтось Валерію.

- Ти проїхала сто з лишком кілометрів, не знаючи адреси? Ти диво! - Сказав це без сарказму в голосі, але мені стало ніяково. Нік дістав телефон із кишені й став комусь дзвонити.

- Алло, Романе. Подивись у досьє старі адреси Смирнової-Капустіної. - Капустина – це дівоче прізвище моєї мачухи. - Кинь мені на пошту.

Ми приїхали на першу адресу, вказану в досьє. Це приватна садиба, невеликих розмірів й пофарбована в блакитну фарбу. У дворі є лавка та яблуневий сад.

Я піднялася на ґанок першою та постукала у двері, та відкривати нам не поспішають.

- Давай сусідів запитаємо? - Через п'ять хвилин марного стуку, запропонував Нік.

- Давай.

Ми пройшли до сусіднього двору. Він був дуже схожий на попередній. Тільки в цьому на ланцюзі гавкав невеликий собака, захищаючи свої володіння й заробляючи таким чином собі на хліб.

- Здрастуйте. - До нас вийшла жінка похилого віку. - Ви когось шукаєте?

- Добридень. Підкажіть, будь ласка, близько п'яти років тому тут мешкала дівчина, на ім'я Валерія. Ви її пам'ятаєте?

- Так, жила така. Це дім її батьків, царство їм небесне. - Жінка перехрестилася та продовжила. - Йосип помер раніше, а після смерті Марії Валерія переїхала.

- Коли це було?

- Так, років п'ять тому й було.

- А кому зараз будинок належить? - Запитав Микита, який досі мовчав, давши право першої скрипки мені. - Вона продала його?

- Скоріше за все ні. У покійного Йосипа — батька Валерії був двоюрідний брат. Ось його діти зараз і доглядають за будинком.

- Я вас правильно вас розумію, постійно тут ніхто не живе?

- Ні, що ви. Що тут молодим людям робити? Усі звідси їдуть, хто не хоче на заводі працювати.

- А куди Валерія переїхала? - Запитала я. Микита пішов дзвонити комусь телефоном.

- Вона з хлопцем зустрічалася, до нього й переїхала.

- Адресу не підкажете?

- Ні, десь у центрі, а де конкретно – не знаю. Тільки вона зараз там не мешкає. У велике місто поїхала, там, кажуть, вийшла заміж.

- А з ким вона зустрічалася? - Уточнив Нік. Він хоч і розмовляв телефоном, але повз вуха не пропустив жодного слова.

- Знаю тільки, що звали його Митяй.

- Митяй – це Діма? - перепитала.

- Так начебто. Зараз із цими новомодними іменами не розбереш.

- А подруги в неї були? - Не відстаю я.

- А що це ви все випитуєте? - Наша цікавість насторожила жінку.

- Розумієте, Валерію вбили, і ми шукаємо її рідних.

- Ось воно як... Вона з Галкою тоді дружила, а як поїхала, то не знаю, чи спілкувалися вони.

- Де живе Галина, не підкажете? - знову вліз Нік.

- Там, наприкінці вулиці. - Тицьнула вона пальцем. - Там ще ворота червоні, не помилитеся.

- Дякую вам.

Ми повернулися до машини.

- Поїдемо до подруги? - запитала у свого супутника.

- Зараз немає сенсу, швидше за все вона на роботі. Пропоную поїхати на місце колишньої роботи Лери.

- А де вона працювала?

- У барі – офіціанткою.

- Поїхали, якщо воно зараз відчинене.

Микита виїхав на дорогу. Погода сьогодні спекотна, сонце плавить асфальт, так що ноги прилипають до смоли, але машині добре – працює клімат-контроль.

- Ти похмурий, на тебе це не схоже. - Помітила.

- Я взагалі серйозний.

- Ага, сама серйозність. Ви з Сашком як два чоботи.

- Тут ти помилилась. Ми з Сашком різні.

- Не буду сперечатися, адже я не знаю ні тебе, ні його. Але не відходь від теми, ти щось вигадав?