Читати книгу - "Ліки від страху"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І миттєво був покараний вдруге.
Досі не можу собі пробачити, досі із соромом згадую, як, утрапивши в гостру ситуацію, я відразу ж забув болісно накопичуваний за довгі роки досвід, усю хитру сищицьку науку, втовкмачену в мене старшими товаришами, головний закон, засвоєний в боротьбі із злочинцями, які нам помилятися двічі ще не надавали можливості. А який же простий цей закон:, перш ніж зробити щось, подивись і подумай.
Але в цю мить ураз злетіли з мене всі сищицькі доспіхи й вискочив на волю голубий від переляку, тремтячий від здивування обиватель: я застромив пальці в конверт і почав вигортати отой бруд.
І, лише піднісши його майже до носа, я зрозумів, що то не бруд. То був буро-сірий попіл. Тонюсінька пластинка паперового попелу, що миттєво зруйнувалася в руці.
Усе, що зосталося від листа. Темні пластівці з неприємним запахом — чи то йоду, чи то сірки і легкий-легкий запах гару.
І в своєму переляку, переляку роззяви, я знищив залишки слідів — розім'явши попіл пальцями, відтяв собі шляхи до відтворення спепелілого клаптика паперу, бо в моїх руках усе це перетворилося на потерть.
На все життя з дивовижною гостротою я запам'ятав перший свій доторк до таємниці. Це було двадцять п'ять років тому, і таємниця була книжна, маленька, й не була вона метою і змістом прочитаної казки, але так вразила мене, що через неї я, власне, проґавив усю книжку. Сусідській дівчинці на день народження подарували «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно». Ми ще грамоти не знали, тож читала нам книжку мати цієї дівчинки. І коли дійшлося до того місця, де Буратіно проткнув носом намальоване вогнище й за ним виявилися замкнені запилені двері, я не міг більше слухати — не давав читати, набридаючи запитаннями. Навіщо за намальованим вогнищем двері? Хто змайстрував двері? А чому намалювали вогнище? Хто це зробив? Куди вели двері? Чому тато Карло не знайшов їх раніше? Оті двері за декорацією просто таки звели мене з розуму. Жінка казала мені: «Зачекай трохи, далі в книжці про це все написано, дочитаємо до кінця, і ти взнаєш».
Але я не міг чекати. Оте питання про двері терзало мій дурненький дитячий мозок, і я не міг слухати далі, стежити за розвитком подій, що мали відчинити нам замкнені двері, я шаленів тихенько біля дверей, придумуючи, як би мені відімкнути їх самому, не чекаючи кінця пригод Буратіно, Мальвіни, П'єро та пуделя Артемона. Ще й досі із соромом згадую, як, вовтузячись та хвилюючись, я нарешті почув скрипіння золотого ключика в замку й помчав сходинками, що привели увесь гурт у чарівний ляльковий театр, і був таким кінцем страшенно розчарований. Чого чокав я за дверима? Яке відкриття потрясло б мене? Що примирило б мене з існуванням такої гострої і такої тривалої таємниці?
Не знаю. Їй-богу, скільки я не згадую про ці двері, але так і не можу відповісти собі на ці питання.
Відтоді збігло багато років, і розгадування таємниць стало моїм ремеслом. Двері, за якими вони зберігаються, не відімкнеш золотим ключиком. А о, як правило, двері ці невидимі, їх приховують відстані, темрява, безлюддя, хитрість, простодушність, жадібність, лиха обдарованість, солідний фасад, шиноване ім'я, багато-багато різних мальованих вогнищ.
І, споглядаючи зараз, як Халецький хірургічно точними рухами розклеює на аркуші паперу клаптики — буро-сірі пластівці спопелілого листа, я присягнув сам собі, що проткну своїм довгим допитливим носом намальоване родинне вогнище Андрія Пилиповича Позднякова.
— Хочу поїхати зараз до Жолонкіної, — сказав я експертові.
— Це хто? — запитав Халецький, не полишаючи роботи.
— Дружина Позднякова.
— Ага! Чому ж до неї?
— Вона ближча від усіх до Позднякова, з одного боку, до Панафідіна — з іншого. Й таким чином до метапроптизолу.
Халецький поклав аркуш із приклеєними клаптиками в сушильну шафу й, не відповідаючи мені, пересмикнув по черзі плечима, що, мабуть, означало — не переконав.
— Давайте розглянемо цю пригоду від самого початку й пошукаємо слабкі лапки, — запропонував я.
— Давайте, — охоче погодився Халецький.
— Невідомим препаратом отруєно міліціонера Позднякова. Його дружина, з якою він не живе і перебуває фактично в недоброзичливих взаєминах, працює над хімічними речовинами тієї ж групи, що й отрута Позднякова. Але вона, до того ж, працює разом із досить-таки антипатичною людиною Панафідіним…
— От щодо антипатичності Панафідіна — це найбільш серйозний аргумент, — засміявся Халецький.
— Згоден, знімаю. Просто з професором Панафідіним, який — це загальновідомо — риє землю носом, щоб отримати транквілізатор, яким отруєно Позднякова. Поки що логічно?
— Більш-менш. Давайте далі.
— На цьому місці виникають зразу два відгалуження, які надають наміченій було версії про даму-мужовбивцю та іншим отаким жорстоким романсам характеру цілковитого абсурду. Бо з'являються розгонщики, типові злочинці, які пред'являють посвідчення Позднякова, добуте з допомогою буцімто неіснуючого препарату, над яким трудяться Панафідін і Желонкіна.
— Привабливо, — кивнув Халецький, увімкнув у шафі тягу, сів у крісло, закинув ногу на ногу й запалив сигарету.
— А далі відбуваються події цілковито незрозумілі: приходить лист. Незалежно від того, чий у машині був метапроптизол — Панафідіна або когось іншого, ясно одне: листа цього надіслав чи ворог Папафідіна, чи його суперник.
— Можливо, є сенс об'єднати ці дві уявні постаті — ворог і суперник?
— Не знаю, не певен. Лист…
— Так, це, мабуть, правильно: якби листа не обробили попередньо дибутилхлором…
— До речі, Ною Марковичу, звідки ця людина знала, що лист не спопелиться раніше, ніж я його прочитаю?
Халецький засміявся:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліки від страху», після закриття браузера.