Читати книгу - "Ліки від страху"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Здрастуйте, Тихонов. Це Халецький.
— Вітаю вас, Ною Марковичу. Чим порадуєте?
— В ампулі — метапроптизол. Хіміки підтвердили.
— Гм-м, інтересні діла. А ви там не могли згарячу наплутати? Це напевне метапроптизол?
Халецький сердито відповів:
— Якби я розв'язував такі питання згарячу, я б уже давно отам на розі калоші клеїв!
— Даруйте, Ною Марковичу, я від хвилювання, мабуть, не так висловився.
— А навіщо ви так дуже хвилюєтеся? — діловито поцікавився Халецький. — Найперша чеснота сищика — незворушність і постійне владання собою.
— Тут є від чого розхвилюватися. Адже якщо це метапроптизол, треба повністю повертати справу. Різко змінюється напрям самого розшуку!
Я чув, як Халецький на тому кіпці проводу хмикнув, я бачна його легку іронічну посмішку, нігілістичне зблискування золотої дужки окулярів.
— Можна дати вам пораду? — запитав він.
— Професійну чи житейську? — обережно поцікавився я.
— Житейську.
— Ну що ж, давайте.
— Не приймайте ніколи ніяких остаточних рішень. Залишайте за собою невеликий запас часу, свободу маневру, ресурс грошей і резерв для вибачень. Це рятує наше самолюбство від болючих уколів, а істину від зневаження.
— А при чому тут істина? — сердито запитав я.
Халецький засміявся.
— Ви ж знаєте, що інколи люди, наприклад вчені… — Він зробив паузу, й виглядала ця пауза як наголос на друкованому рядку, й продовжив спокійно: — І не вчені, аби врятувати своє самолюбство від уколів, підганяють краї істини під свій розмір, щоб не тиснуло, не терло, не утруднювало рухів або просто щоб не зминало вихідну одіж нашого марнославства.
— Красиво. Але мене не стосується, — сказав я похмуро. — І мені залишати резерв для вибачень перед Панафідіним не треба. Він шановна людина, професор, але перед законом усі рівні, й нехай він одзвітує в деякій неприродності виниклого становища.
— Не захоплюйтеся, Тихонов. І не налягайте на мене в такою пристрастю: я ж вам не начальство, не прокурорський нагляд і не ваш татко. Звітувати переді мною ви не зобов'язані, а вислухати товариську пораду можете.
— То що ж ви радите, Ною Марковичу? — заволав я уже з відчаєм.
— Думати. Не квапитися. І знову думати. Уся ця пригода дивовижна, в ній є якісь дуже давні й глибокі підводні течії — це мені підказує моє старе серце. І я вам раджу не поспішати з діями й заявами, які ви не зможете взяти назад. Думайте, я вам кажу.
— Не поспішати? Чудово. А як до вашої поради, цікаво мені знати, поставився б Поздняков? Адже він напевне просив би мене поквапитися…
— Не будьте хлопчиськом! — сердито гримнув Халецький. — Ви не сестра милосердя! Нам доручено високу місію лікування моральних ран людства, тож будьте ласкаві ставитися з розумінням і повагою до своєї посади! І зброя ваша не поспішливість, а мудрість. А мудрому слід ходити серед людей помацки й не витріщуватися на світ, а вдивлятися в нього крізь лінзи розуму й сумління…
— Ною Марковичу, але ж мені належить силою розуму мого знайти істину у взаєминах людей, світ яких мені незрозумілий і чию справу я не розумію. То, може, для мене — суто по-людському — істина полягає в тому, щоби просити начальство звільнити мене від цього розслідування?
Халецький помовчав, я чув, як він глухо покашлює, одвертаючись від мікрофона, відтак він зітхнув і сумно промовив:
— Така істина не потребує ні розуму, ні любові, ні правди, ані сміливості…
— Але я не можу нічого придумати. Спочатку я не повірив листу. Потім, коли в тайнику знайшов ампулу з білим препаратом, я не міг повірити, що це метапроптизол. Тепер я не можу збагнути, чи справді Панафідін нічого не знав про ампулу, а чи він такий чудовий актор. Але є ще одна обставина, яка не дає мені спокою…
— Яка обставина?
— Подумайте, Пою Марковичу, про масштаб причин, через які Панафідін, коли він справді автор метапроптизолу, може відмовитися від нього! Подумайте, які вони мусять бути велетенські, безмежні, вони все його життя повинні перекреслити!
— Я вже міркував над цим і гадаю, що говорити про зміну напряму пошуку поки що несвоєчасно. Ви пам'ятаєте, була така світова чемпіонка по ковзанах Марія Ісакова?
— Пам'ятаю. А що?
— Одного разу, багато років тому, я бачив, як під час змагань вона впала на повороті. Пристойна швидкість, інерція, заокруглення — сильно дуже закрутило її. Нарешті вона загальмувала, скочила і… помчала в інший бік.
— Я в інший бік не побіжу, це я вам напевне кажу.
— А я й не кажу цього. Я, як ви любите говорити, мобілізую вашу увагу.
— Спасибі. Тепер я займуся поточною роботою з мобілізованою увагою. До речі, я збираюся до вас зайти, занесу листа підкинутого — хочу, щоб ви над ним трохи поміркували: може, пощастить витиснути щось із нього.
— До ваших послуг. До зустрічі.
Я поклав трубку, підійшов до сейфа, зірвав пломбу з печатки, відкрив замок, дістав папку, кинув на стіл конверта з пречудовою адресою «Головному генералові». Ага, я пам'ятаю іще, що зателефонував після того Тамарі й попросив довідатися в Шарапова, коли він зможе прийняти мене.
— Він од'їхав у місто години на дві, — сказала Тамара.
Ну, од'їхав то й од'їхав. Од'їхав, одійшов, одлетів, одплив — слова якісь дикі. Добре, що мій начальник не адмірал — «відплив у порт на дві години». Розмірковуючи над цією нісенітницею, я відкрив конверт, аби ще раз прочитати листа, перш ніж віднести його Халецькому. Але читати не було що.
Листа не було.
Я цього навіть не зрозумів спершу, й усе розтягував конверта ширше, й продовжував тупо дивитися в нього, наче то був не звичайний поштовий конверт, а наповнена паперами книжкова шафа, в якій могла запропаститися така дрібничка, як аркуш паршивого наперу з двома рядочками друкованого на машинці тексту.
Замість листа
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліки від страху», після закриття браузера.