Читати книгу - "Ліки від страху"

— Це не питання. Не можу сказати, в якому обсязі, але певними відомостями з фотохімії він володіє. Я собі так уявляю його дії: він спершу надрукував текст, потім занурив аркуш у перекис бензоїлу й відразу поклав його у конверт. Папір окислюється перекисом бензоїлу тільки під дією світла. Розрахунок був на те, що промені світла, які проникають певною мірою крізь конверт, розпочнуть процес окислення, що бурхливо піде після того, як лист витягнуть на світ божий…

— Але ж я поклав потім листа у сейф?

— То вже не мало значення — процес необоротний. Якби ви залишили листа на столі, то не збереглося б і тих крихіток, які ми зараз намагаємося реставрувати. Але ми ухиляємося…

— А що?

— Мені здалося, що у вашій системі не знайшлося місця ще для однієї помітної людини…

— А саме?

— Для Лижина.

— Я телефонував йому недавно на роботу — там його також немає. Сьогодні я поїду до нього додому й дочекаюся, хай навіть до ранку сидіти доведеться. Але спершу мені треба поговорити з Желонкіною.

— Бог у поміч.

Причина, що спонукала мене ще раз зустрітися з Желонкіною — близкість її і до Позднякова, й до Панафідіна, — поставила мене перед проблемою: де цю зустріч призначити? На службу до неї я не хотів їхати, аби зайвий раз не зустрічатися з Панафідіним. І додому також: перспектива зустрічі з Поздняковим мені не подобалася.

Прикидав і так і сяк, а вирішив усе-таки їхати до неї додому, бо хоч як це буде неприємно для Позднякова, але ж зрештою вся ця історія заварилася через нього й він, свій брат міліціонер, мусить зрозуміти. Адже не задля власного задоволення і розваги тьопаю я на край міста!

Так я підбадьорював себе, йдучи від автобусної зупинки до знайомого вже будинку, й, видно, так мені не хотілося говорити про Позднякова з його дружиною, коли він сидітиме в сусідній кімнаті, мимоволі вслухаючись у приглушені голоси за стінкою, так гостро я відчував майбутню його муку й неминучу наругу над його чоловічою гордістю, що доля змилувалася наді мною, а може, над ним: на мій дзвінок двері відчинила Ганна Василівна Желонкіна й промовила:

— Ви до чоловіка? Його немає вдома.

— Здрастуйте, Ганно Василівно! — сказав я майже радісно, й вона, відразу спохмурнівши на виду, оскільки збагнути причини моєї радості не могла, та й думати про це не хотіла, стримано відповіла:

— Доброго вечора.

— Я не до Андрія Пилиповича, я до вас.

— Та-ак? — здивувалася вона. — Мені здавалося, що того разу ми про все поговорили.

— Ну що ви, Ганно Василівно, нам і ста годин не вистачить про все переговорити — розмова в нас дуже серйозна.

— Ста годин у мене для вас немає, у мене для себе самої такого часу нема. Відколи я себе пам'ятаю, мені бракувало часу. А якщо ви хочете говорити зі мною знову про моє особисте життя, то я вам уже сказала: вас це не стосується…

Я помовчав, мені заважало, що ми розмовляємо стоячи, як у трамваї.

— Мене це стосується. І вас стосується. Я б міг вас викликати для допиту в МУР, на Петровку.

— Чого ж не викликали? — вона гнівно відкинула голову назад.

— Бо я не хочу вас допитувати, я хочу розпитати. Й бравувати своєю байдужістю до долі Позднякова вам не варто було б…

— Ну, знаєте, я у вас поради не питала й питати не збираюся!

— Це було правильно доти, доки вашого чоловіка не отруїли сильнодіючим препаратом, над яким ви зараз працюєте…

Вона дивилася мені в обличчя, і рот у неї то відкривався, то закривався, наче вона хотіла закричати на все горло, але ядуха перехопила горло, й нема повітря, нема повітря, немає сил, щоб закричати, покликати на допомогу, розвіяти кошмар. І зблідніла вона миттєво й тьмяно — так сліпим спалахом засвічується висмикнута а касети фотоплівка.

— Я… я… так… так…

Я взяв її за руку й повів на кухню, посадив на білий табурет, налив у чашку води й примусив випити. Й за двадцять секунд на моїх очах сталося похмуре диво — з кожним ковтком, з кожним зітханням вона безнадійно швидко старіла, ніби кожна секунда відкарбовувалася на її змерклому обличчі цілим роком. І перш ніж вона заспокоїлася, ще до того, як вона заговорила, я зрозумів, що припустився помилки: мені не треба було їхати сюди, просто не було чого, адже безсовісно без життєвої необхідності розворушувати чужий біль.

Я сів навпроти на табурет; отак і сиділи ми мовчки, і в цю мить її душевної оголеності й цілковитої безпорадності, коли враз луснула й розповзлася захисна броня її суворої недоступності, я виразно міг читати її думки, наче жахливе потрясіння цієї жінки обдарувало нас на недовгий строк дивовижною телепатичною здатністю спілкуватися без слів, без зайвого й брутального сколихування повітря зашкарублою, незграбною мовою.

Мовчки запитував я її, і мовчки відповідала вона мені, і я певен, що все зрозумів правильно, адже крик душі неможливо не почути й неможливо не зрозуміти, і якщо я чогось не вловив, то не мало це ніякого значення, оскільки волання душі не внесеш у протокол і підпису волаючого у німоті не вимагається.

«Ти нещаслива?»

«Я звикла».

«Хіба він погана людина?»

«Він добра людина, добра й чесна».

«Але ти не любиш його?»

«І ніколи не любила».

«Через те що він невродливий?»

«Через те що він такий, який він є!»

«А який він?»

«Нудний, прісний, дисциплінований, за ці роки я й сама стала такою ж».

«І завжди так було?»

«Завжди. Але я вийшла за нього у сімнадцять літ і не знала, що є інші, що буває по-іншому».

«Ти любиш когось іншого?»