Читати книгу - "Чарівний талісман (збірник)"

нормальними хлопцями. Але вони, на превеликий жаль, були трійцею. І на жодних уроках вони так не ледарювали, як на уроках праці Бо Орест Іванович нікого не примушував. І ледарювати можна було скільки заманеться. Трійця навіть дозволяла собі кепкувати з хлопців.

— Давайте-давайте, пихтіть, козли! — цідив Злюкін

— Робота дурнів любить, — докидав Довгий.

— Від роботи коні дохнуть, — пищав-хихикав Малявка А коли їм говорили, що однак доведеться після школи або в інститут, або в технікум, або в училище, або знову ж таки на якусь роботу, Злюкін зневажливо мружив очі:

— А я не збираюсь: ні в інститут, ні в технікум, ні в училище…

— А ким же ти будеш? — питали його

— А хоч би прийомщиком склотари! — й очі в Злюкіна робилися, як щілинки

— Ага! Пляшки прийматимемо! — підхоплював Малявка

— Або пиво продавати будемо… — гудів зверху Довгий.

Хлопці тільки одмахувалися.

Ну, що з них візьмеш?..

Поки були звичайні уроки праці, не зв'язані з виробництвом, проблема трійці нікого особливо не зачіпала Ну, ледарюють, хай собі, подумаєш На те вони й трійця

А от коли почалося виготовлення отих столиків, трійця почала дратувати хлопців.

Тим більше, з шостим «А» було в них змагання Хоч і неофіційне, так би мовити, підпільне (Орест Іванович вважав, що головне не кількість, а якість), але змагання. І в цьому змаганні шостий «А» вигравав Столиків робив більше. Авжеж. У них таких ледарів не було

І якось тихенький скромний Ясик Гриценко, усім на подив, не витримав і вибухнув:

— Ну ви ж і ледацюги!.. Якби всі були такі, як ви, люди лишилися б мавпами. Бо людину створила праця. Це доведено наукою І ви… ви ризикуєте обернутися на мавп От… У вас, мабуть, уже й шерсть на спині росте… Між іншим, жителі острова Борнео й досі вірять, що орангутанги були колись людьми, які перестали працювати і тому втратили людську подобу…

Це було під час перерви в коридорі, коли поверталися після уроків праці. Усі завмерли От тобі й Ясик! От тобі й тишко!

— Що?! Що ти сказав, козел?! — Злюкін посунув на Ясика Довгий вайлувато рушив за ним Слідом задріботів Малявка

Ще мить, і… Першим підскочив до Ясика Слава Коваленко, потім Сашко Чуприна, тоді інші Хлопці щільно оточили Ясика

Трійця розгублено спинилася Злюкін обернувся на Довгого Той почухав потилицю Малявка сховався за Злюкіна

— Ну, гаразд, — зловісно просичав Злюкін. — Розмова переноситься… Тримайся, синку…

І трійця відійшла.

За три дні Ясик прийшов до школи з величезним синцем під лівим оком Хлопці кинулися до нього:

— Що з тобою?

Ясик одвів очі:

— Та… об половичок перечепився.

Хлопці недовірливо перезирнулися. І глянули на трійцю Трійця спокійно стояла, глузливо позираючи на Ясика.

— Це ви? — зціпивши зуби, спитав Слава Коваленко

— Ха-ха! — мовив Злюкін. — Став би я зв'язуватися з таким трупом!

— Його ж торкни — він розвалиться, — прогудів Довгий.

Малявка просто хихикнув.

— Не чіпайте їх… Це не вони, — буркнув Ясик.

Він довго не хотів нічого говорити, але потім нарешті розказав. Якийсь незнайомий хлопець підійшов до нього у прохідному дворі й ні з того ні з сього, й слова не сказавши, вдарив його кулаком в обличчя Потім побіг. Ясик навіть отямитися не встиг

Усі зрозуміли, що це справа рук трійці, що це вони намовили того хлопця, але довести не можна було нічого…

Розділ XI,

у якому Лесик і Агашкін потрапляють на верхівку величезного дерева, а потім на галявину Зустріч із шаблезубим. Лесик згадує

…Тим часом три мавпи на гілці дивилися на нас з Агашкіним із тупою звірячою погрозою.

— Хлопці! — гукнув до них Агашкін. — Привіт! Це ми, ваші однокласники. Довгалюк і Агашкін. Не впізнаєте? Привіт!

Трійця на дереві засовалася. Малявка стрибнув на вищу гілку загойдався на ній. Злюкін зачепився хвостом, повис униз головою А орангутанг Довгий почав присідати, метляючи довжелезною лапою. І всі троє зауукали по-мавпячому:

— У-у-у!

— У-у-у!

— У-у-у!

Ми перезирнулися.

— Агашкін, — кажу, — вони ж не розуміють людської мови Зовсім озвіріли Стали звичайнісінькими мавпами Ясик Гриценко мав рацію.

— Точно! Тікаймо швидше! А то… — Агашкін не договорив

Орангутанг Довгий блискавично скочив із гілки, схопив Агашкіна чіпкою волохатою лапою під пахву і злетів разом із ним на дерево.

Не встиг утекти і я Злюкін і Малявка підхопили мене з обох боків і, як пір'їну, легко затягли на дерево.

— Ой! Пустіть! — скрикнув Агашкін.

— Пустіть! Ой! — гукнув я

Та де там! Хіба з мавпами домовишся? Тягнуть вони нас по гілках кудись на самісіньку верхівку величезного дерева, а я верещу, й думаю… «Ну, — думаю, — це ж треба? Загинути від лап своїх же однокласників! Які в цьому, чесно кажучи, й не винні навіть, бо перетворилися на нетямущих волохатих мавп Що з них тепер візьмеш?»

Але ж не хочеться так безглуздо гинути.

— Агашкін! — кричу. — Придумай щось швидше! Ти ж мастак придумувати. Загинемо ж!

— Не придумується! — волає Агашкін. — Я в таких умовах не можу придумувати. Ти фантазер Придумуй ти!

А що ж його придумаєш, як тебе мавпи з обох боків мов у лещатах тримають і тягнуть угору.

«Ну, — думаю, — все! Витягнуть зараз на верхівку і там з'їдять. Мабуть, вони люблять їсти людей на верхівках дерев»

Аж от уже й верхівка.

І тут раптом вони нас з Агашкіним випускають зі своїх лап і, блискавично перелітаючи з гілки на гілку, зникають. Що таке?

Ми ледве встигаємо схопитися за верхівку руками, щоб не загуркотіти вниз Висимо ми, значить, на самісінькій верхівці височенного дерева, дивимося отетеріло один на одного й дивуємося.

— Агашкін, — кажу, — ти щось розумієш?

— Ні-І, — хитає головою Агашкін. — Нічого не розумію

– І я, — кажу, — нічого Я думав, вони нас тут з'їдять А вони кудись зникли.

Глянув я з верхівки дерева, куди нас затягли наші однокласники-мавпи, і якимсь дуже-дуже знайомим, тисячу разів баченим здався мені краєвид Гора, нагромадження кам'яних брил, і між тих брил зеленими барвистими острівцями — різні чудернацькі дерева з величезними квітами, папороть, плавуни дивовижні…

— Слухай, — кажу, — Агашкін А глянь-но уважніше. Тобі це нічого не нагадує?

— Тю! — каже він. — Точнісінько наша альпійська гірка, що біля школи. Тільки гігантська Натуральної величини Ти диви!

— От я ж і кажу.

— Навіть оті дерева повалені. Точнісінько наче після того, як трійця їх потоптала. Подумати тільки! Через ту клумбу, через трійцю ми, власне кажучи, в цю дику епоху потрапили і знову ж таки через них сидимо на вершечку